Реформи в музейній галузі впливають на формування сучасного культурного простору нашої держави. На сьогодні пріоритетом стає питання збереження культурної спадщини та залучення у ці процеси пересічних українців, пов’язаних з аматорським мистецтвом. Розглядається проблема репертуару та конкурсної конкурентності концертних програм. Запропоновано один із шляхів виходу з репертуарної кризи через вивчення творчого спадку етнографів-збирачів, на прикладі Леопольда Ященка.

Ключові слова: вокально-хоровий жанр, пошуки репертуару, народна пісня, творча спадщина Л. Ященка, конкурсна програма.

Музей просто неба сьогодні – це великий комплекс експонування та дослідження: стаціонарна експозиція, де пропонуються до огляду зразки народної архітектури – житло та господарські будівлі з предметами побуту; культові споруди; ландшафтний комплекс, що відповідає кожній експозиції. Музей став виставковим простором, що може постійно змінюватися й охоплювати різні теми. Все це тісно пов’язане з науково-дослідною діяльністю установи. Крім цього, окремою ланкою дослідження є сучасний стан народного мистецтва та шляхи його розвитку.

Щороку в Національному музеї народної архітектури та побуту України проходять понад двадцять мистецьких і просвітницьких заходів. Невід’ємною складовою таких подій є творча програма, учасниками якої стають аматорські колективи України.

Музейні заходи поділяються на обрядові, просвітницькі, фестивальні та тематичні. Ідея і зміст кожної події вимагає особливого відбору учасників концертної програми. Практично у кожному дійстві (крім обрядових) беруть участь хорові колективи та вокальні ансамблі. Аналіз творчої діяльності, тематики та репертуарної політики спонукав зробити певні висновки з точки зору стану аматорського вокально-хорового жанру в даному часовому періоді.

На думку автора, однією з проблем останнього часу стали питання повторюваного та одноманітного репертуару у більшості колективів зазначеного жанру та певна пасивність з точки зору участі у фестивально-конкурсному русі країни.

Постановка проблеми. Сьогодні у аматорському хоровому мистецтві виявляється проблемним питання оновлення та збагачення репертуару. Бракує методичних посібників, нотних збірників та навіть нотних магазинів. Мало професійних композиторів пишуть для народних хорів. З досвіду автора можна констатувати той факт, що велика кількість аматорських хорових колективів має в програмі близько 60% однакових творів, що постійно вводяться в діючий концертний репертуар. Цей факт призводить до того, що глядач все менше цікавиться виступами. Ми поступово втрачаємо потенційних носіїв пісенної традиції України, які могли б долучитися до аматорства, захопившись творчістю того чи іншого колективу. Звичайно, мова не йде про всі колективи.

Окремо стає питання відповідальних некомерційних конкурсів, які б викликали беззаперечну довіру. Конкурси високих та принципових вимог стають рушійною силою для розвитку будь-якого виду мистецтва. Вони стимулюють керівників та виконавців до пошуку нових форм та способів виразності, залишивши в основі найцінніше від попередників. Останнім часом обласні Центри народної творчості (наприклад, Київський) піднімають питання недовіри до новостворених фестивалів та конкурсів. Будучи не юстованими та незатвердженими Міністерством культури, такі заходи роздають відзнаки, не вдаючись до тонкощів у вокально-хоровому жанрі. Від того часу, коли стало дозволено проводити комерційні конкурси, виникла проблема нівелювання професійних вимог до аматорських колективів. Але ж, прагнення до високого професійного виконання у аматорській творчості ніхто не відміняв. Такі конкурси часто не несуть користі культурі України, хоча заявляють таку мету.

Колись Україна відкрилася світові з допомоги хорових колективів: «І представники різних націй та народностей, слухаючи спів Української Республіканської Капели з Кошицем на чолі, поступово переходили від захоплення до зацікавленості, а відтак – до глибокого усвідомлення окремішності нашого народу, України як держави та її значущості і величі. Завдяки Кошицю для народів світу це ставало незаперечним фактом, очевидною реальністю. І зробив це виключно за допомогою української пісні-перлини, завдяки неперевершеному її виконанню і вмінню створювати навдивовижу глибокі, правдиві, неповторні образи! Численні слухачі обох континентів, навіть не розуміючи нашої мови, відразу поринали в українську музичну стихію, захоплюючись її красою та багатством. Безмежно вражені почутим і побаченим (йдеться і про вишукані національні строї співаків) вони повторювали: "Так ось вони які, українці! Так ось які їхні чарівні пісні-самоцвіти! Ось вона яка, їхня Україна!"» [1].

Крім О. Кошиця ряд великих українських хормейстерів, музикантів, що черпали натхнення в народній пісні, досить велелюдний. Сьогодні світ переспівує свідомо і несвідомо пісні з нашого календаря і побуту, вважаючи ці мелодії частиною власного життя. Чи не варто нам взятися за повернення рідної пісні у сьогодення українців.

Щоб допомогти художнім керівникам та хормейстерам у пошуку нових достойних творів для концертної діяльності та популяризації пісенної спадщини українців, звернемося до творчого доробку Леопольда Ященка.

У 2018 році ми відзначили 90 років від дня народження Леопольда Івановича Ященка – відомого композитора, музикознавця, легендарного і незмінного керівника хору «Гомін», лауреата державної Шевченківської премії. Життєвим кредо невтомного хранителя української пісенної спадщини були популяризація і повернення української народної пісні в життя та побут сучасника.

У шістдесяті роки ХХ століття науковець, що через свої погляди був під прискіпливим наглядом, розпочав дослідження певних соціологічних процесів, що впливали на культуру українців. Леопольд Іванович мандрував по танцювальних майданчиках, святкових зібраннях, народних гуляннях Києва і передмістя, щоб ближче підійти до проблеми. Головним питанням дослідження було таке: чи співає гуртом молодь та які твори переважають або є улюбленими; чи співають народні пісні і як до них ставляться.

«Результати вкрай стривожили: масовий спів вимирав, складалося враження, що душі людей свідомо вихолощували, пічкаючи зусібіч сурогатами маскультури і видаючи це за досягнення НТР» [2, с.78].

Було зрозуміло, що бажання виправляти ситуацію відсутнє і це призведе до втрати багатовікової традиції гуртового співу в Україні. Л. Ященко збирає однодумців, захоплених народною піснею, і утворює хор «Гомін». Це доленосне творче дітище вплинуло на життя митця: призводило до зломів і втрат, але ж і зробило його загально визнаним хранителем народного піснеспіву у ХХ та на початку ХХІ століття.

Сьогодні етнографічний хор «Гомін» імені Леопольда Ященка є високим зразком служіння своєму народові. Леопольд Іванович у часи незалежності отримав заслужені нагороди: лауреат премії ім. Павла Чубинського (1992), Державної премії ім. Тараса Шевченка (1993), премії фундації доктора Дем’яніва «Свобода і мир для України».

У 2018 році серед науковців музею виникла ідея заснувати Всеукраїнський відкритий фестиваль-конкурс аматорських хорових колективів імені Леопольда Ященка (Далі – Конкурс) на теренах Національного музею народної архітектури та побуту України. Таке рішення не було випадковим. Свого часу Ященко зібрав навколо себе залюблених у пісню музейників, створивши ансамбль, і назавжди сам став частиною історії музею, його голосом.

Лідія Орел – етнограф та ветеран Музею – згадувала: «Серед працівників Музею були такі, що любили пісню і хотіли мати свій фольклорний колектив. У січні 1982 такий ансамбль у Музеї був створений. У ньому брало участь понад 20 осіб, під керівництвом кандидата мистецтвознавства, музиканта-фольклориста Леопольда Ященка. Ансамбль досить успішно показав обряди колядок, веснянок, Купала, жнив.

У вересні 1982 року у Києві проходив Міжнародний з’їзд славістів. Учасники з’їзду відвідали Музей. Ансамбль виступив з програмою перед славістами різних країн і одержав дуже схвальні відгуки. Це був його останній виступ.

Фольклорному колективу не дозволяли виступати за межами Музею і запрошувати до нього сторонніх… Ансамбль змушений був припинити роботу, проте Музей продовжував влаштовувати музейні свята [3, с.10].

Тому ідея вшанувати ім’я визначного діяча культури, тісно пов’язаного з музеєм просто неба в Києві, здалася на часі і зрозумілою.

Колись Леопольд Іванович казав так: «Ми, українці, вже звикли хвалитися тим, що являємо собою співучий народ і що створили не одну сотню тисяч пісень. Це справді так. Але не слід забувати, що творцями цих багатств є переважно наші предки, які співали при кожній нагоді – і в радості, і в горі.

… Нині вже техніка за нас і співає, і грає, задовольняючи ледве чи не всі наші естетичні потреби. Забезпечуючи нам мистецький комфорт, вона разом з тим пригнічує масову творчу ініціативу. Внаслідок цього з творців пісенної культури ми поступово перетворюємося на її пасивних споживачів» [4].

Актуальність його слів і сьогодні продовжує вражати. Переважна більшість українців стала далекою від світу чистих почуттів, єднання з природою, від глибини і важливості родинних стосунків. Мистецтво – шлях емоційного відродження, до якого спонукав повернутися самобутній митець.

Постать Леопольда Івановича Ященка є знаковою для духовного відродження України – держави, яка пройшла через жорна руйнації тоталітарного режиму. Той режим намагався заперечити унікальність нашої культури, вбити в народі його родову пам’ять. Це призвело до того, що серед людей почало виникати почуття байдужості до власних культурних надбань, якими зазвичай пишаються країни світу.

Сьогодні знаходяться ентузіасти, які використовують сприятливі зміни у суспільстві і намагаються надолужити втрачене, відновити забуте, якщо це можливо. Помітне пожвавлення спостерігається на ниві хорової культури – з’являються нові художні колективи, зокрема, професійні камерні хори, які відроджують духовну та класичну музику. Що ж до аматорських, то вони, не отримавши належної уваги та фінансування, часто розпадаються, їх загальна кількість із року в рік зменшується. Однією з причин такої ситуації є відсутність розвитку. Дуже часто доводиться констатувати, що колектив не рухається у творчому і професійному сенсах. У завмерлому стані залишається програма, репертуар, сценічне трактування образів, застарілі костюми. Відсутність гастрольних планів і прагнення втілити їх в життя не сприяє бажанню ходити на репетиції. Як результат маємо: молодь не йде у такі колективи і, зрештою, хор чи ансамбль старіє і з часом зникає.

Розуміючи суть проблеми, засновники Конкурсу пропонують один із напрямків, де можна знайти нові пісні, нові ідеї, новий сенс творчого життя. Найперше пропонується конкурс між найдостойнішими. Вибрані колективи з різних областей України долучаються до змагання у професіоналізмі, творчій самобутності, мистецьких знахідках. Оцінює учасників високопрофесійне журі, у складі якого визнані фахівці вокально-хорового мистецтва України.

Засновники Конкурсу рекомендували диригентам та художнім керівникам аматорських хорових і вокальних колективів підняти пласт творчої спадщини Леопольда Ященка, який присвятив народній пісні все своє життя. У доробку етнографа є автентичні пісні, зібрані в пошукових експедиціях, починаючи з 1947 року, коли він навчався в училищі ім. Р. Глієра, і майже до 2000 р. Є обробки для хорового та ансамблевого виконання, є авторські твори, сповнені народного мелосу та драматизму сьогодення.

Вивчаючи творчу спадщину Ященка, неодмінно виникне бажання прочитати статті чи послухати інтерв’ю, в яких роздуми про творчість, про пісню та сам світогляд композитора. Можливо, там хтось знайде собі життєве кредо, яке стане рушійною силою для нового творчого злету.

Наш час має свої переваги. Сьогодні не складно знайти спадок вченого на сторінках Інтернету. Під його керівництвом, за його безпосередньої участі було створено сайт «Хор «Гомін», де можна отримати у вільному доступі понад 800 найрізноманітніших пісень з нотами й звучанням – у перспективі їх має бути до двох тисяч. Серед того, що залишив наступникам Леопольд Іванович, є авторські твори, є різні за складністю обробки народні пісні, є опрацьовані архівні записи, розшифровані і навіть озвучені електронним інструментом. Серед поданого репертуару ряд творів, що розраховані насамперед на традиційну, а часто ще й окрему унікальну місцеву манеру співу, що дозволяє реґіональним колективам працювати над відтворенням особливих рис свого пісенного спадку.

Метою нового Конкурсу є збереження та подальший розвиток традиційного хорового виконавства серед аматорських колективів України. Особливе завдання від засновників полягало у поповненні репертуару аматорських колективів зразками оригінальних вокальних творів.

До створення та організації Конкурсу долучилися Управління культури, національностей та релігій Київської обласної державної адміністрації і «Київський обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи» Київської обласної ради. Ці установи взяли на себе питання юстування та подальшого юридичного супроводу Фестивалю. Центр народної творчості та культурно-освітньої роботи спільно з Відділом народного мистецтва та фольклору Національного музею народної архітектури та побуту України розробили положення до Конкурсу, яке в часі з розвитком може бути доповнене.

Не підвладні часу думки Ященка залишаються актуальними: «Минають роки, на численних нарадах і в пресі лунають заклики до посилення боротьби з пісенною халтурою, штампами, цитуються обойми низькопробних та ідейно неповноцінних текстів. Але, як справедливо пише Л. Минкін … «Пісня на потоці», – віз і нині там. «Важко уникнути всіляких штампів, переспівів, засилля зліплених нашвидкоруч пісень-метеликів, вік яких обмежується кількома місяцями… Тим часом, проблема оздоровлення пісенного жанру не розв’язується створенням певної кількості навіть дуже гарних, ідейно-художньо довершених пісень. Пісня народжується життям, а масова – з потреби масового співу. Тим часом, самодіяльні хори, що орієнтуються на концертне виконання і, місцями, вчать одні й ті ж пісні для демонстрування на сцені, далеко не охоплюють усіх потенціальних любителів співу» [5].

До початку Конкурсу була проведена потужна підготовча робота. Через обмаль часу було прийняте спільне рішення передати проведення першого відбіркового етапу обласним центрам народної творчості. Звичайно, перший фестиваль-конкурс не був надто велелюдним. Та шістнадцять учасників заявили про себе достатньо високим рівнем виконавства. Це було результатом спільної роботи обласних центрів народної творчості Київщини, Сумщини, Черкащини, Миколаївщини, Одещини та організаторів Фестивалю-конкурсу.

З великою радістю журі та організатори відзначили, що твори, які пройшли через життя Леопольда Ященка, уже посіли своє місце в репертуарі аматорських колективів.

На думку автора, дуже перспективний є шлях реконструкції глибинних пластів співочої обрядової культури українців. На щастя, доробок Ященка дуже багатий унікальними знахідками, що залишилися з часів пошукових етнографічних досліджень. Найбільш виразними творами є ті, які тяжіють до безпосереднього інтонаційного пісенного досвіду. Важливими є виокремлені архетипи гуртового виконавства, яскраво виявлені і збережені у роботах Л. Ященка, осмислені та реконструйовані з обрядової культури українців для вокально-хорового виконавства.

Леопольд Іванович розвинув декілька напрямків роботи над автентичним пісенним матеріалом. В одному випадку, вилучивши наспів із природного середовища, перетворив його на матеріал для розвитку – музичну тему. Ця тема в обробці несе у собі особливості народного музичного мислення, але стає провідною всередині уже нового музичного твору і підпорядковується його законам. Інший результат виникає тоді, коли хормейстер орієнтується на первинний вигляд традиційного твору. Навіть ідучи шляхом реконструкції, митець подає первинний твір, дозволивши уже далі відповідну інтерпретацію автентичної пісні. У результаті утворюється копія, яка іноді сприймається значно яскравіше, ніж першоджерело.

Петро Андрійчук – диригент народного аматорського хору «Дарничанка», композитор, аранжувальник, неодноразовий голова журі хорових конкурсів зазначає, що Україна продовжує і любить співати. Але сьогодні проходить певна трансформація як у житті, так і в хоровій справі. Цей жанр потрібен, бо має споживачів і носіїв. Дивовижний вплив справляв гуртовий спів на іноземних слухачів, а тепер і на наших земляків через особливі голосові можливості українців. «Мені не тільки цікаво, як ми співаємо, – цікаво які мистецькі, художні, громадянські впливи маємо на слухача. Це колективна творчість. Ми повинні якісно доносити слухачеві своє мистецьке бачення. Якість це є мистецтво – аматорське чи професійне. Аматори мають зрозуміти, що поступаються професійним колективам лише в кількості та складності репертуару» [6].

Сформувалися такі принципи: крім роботи над звучанням, художнім керівникам аматорських колективів треба уважно і прискіпливо працювати над програмами виступів. Одноманітні програми ускладнюють сприйняття, послаблюється увага до виступу хору. У концерті має бути показана робота над різноманітністю темпів, ритмів, характеру звуковедення (stаcatto, 1еgаtо, nоn 1еgаtо, marcato), динамікою, жанрами, стилями тощо. Це вже має відношення до поняття професіоналізму, яким насичується аматорський колектив і за рахунок чого піднімається на вищий щабель у творчості.

Треба враховувати психологічний настрій аудиторії. Програму можна поповнити та збагатити знахідками з народної пісенної спадщини. У такому підході важливо мати багатий репертуар як з точки зору стилістики, так і образності.

У Положенні Конкурс зазначається:

· Вік учасників не обмежується.

· Конкурс проводиться за такими номінаціями:

-   народні хори;

-   однорідні хори (ансамблі);

-   дитячі хори.

        Учасники фестивалю-конкурсу виконують конкурсну програму хронометражем до п`ятнадцяти хвилин, включаючи:

· Авторський твір чи народну пісню в обробці Леопольда Ященка;

· Народна пісню без супроводу;

· Твір на вибір.

   Обов’язковими для всіх колективів є:

· хорові твори (обробки) Леопольда Ященка;

· твір виконаний a-capella.

Головним аспектом і критерієм для журі стало саме вміння виконати пісню a-capella, передавши всю образність твору та використавши традиційні для України вокальні можливості співаків та навички гуртового співу.

«Не дивно, що навіть старші люди вже забувають пісні, співані в юності. Що ж до молоді, то вона народних пісень майже не співає і не знає. Як наслідок, не розвиваються, а то й атрофуються голоси, втрачаються елементарні навички гуртового співу. Виручає сільська «глибинка», де народ ще дотримується своїх звичаїв. А в містах ми взагалі соромимося співати гуртом на людях у тверезому стані.

Щоправда, на сцені пісня живе, і народні таланти знаходять собі дорогу до мистецтва – як професійного, так і аматорського. Але нас непокоїть повсякденний побут, який здавна був і залишається головним джерелом народної піснетворчості і основою традиційної музичної культури. Тут спів «для себе» тримається головним чином завдяки старшому поколінню. Що буде далі – передбачити неважко, бо маємо справу з об’єктивним процесом, незалежним від нашої волі [4].

З цього тексту розуміємо, що крім втрати пісень, музики і текстів, ми втрачаємо унікальну нематеріальну культурну спадщину від попередніх поколінь – вміння співати народним звуком, тобто втрачаємо притаманну українцям народну манеру співу. Ще більшою стає така втрата, коли хормейстери уніфікують існуючу тембральну окрасу звуку, перекриваючи її округлим нецікавим звуком, заради ансамблевого звучання хору. Особливої уваги це питання заслуговує у тих регіонах, де віками існує особлива манера звукоутворення (Карпати, Полісся, Сумщина, Черкащина та ін.).

Диригент неодмінно має враховувати багатовічну традицію співу у тій чи іншій місцевості, щоб уникнути одноманітності у межах культурного простору. Хоровий колектив має триматися місцевої традиції що темброво, що у вбранні, що в естетиці. Зберегти особливі риси народної вокалізації – значить зберегти власне обличчя і власне співоче коріння. Прагнучи цього, варто шукати пісні, які побутували у вашій місцевості. У нарисах, працях та збірниках, написаних та опрацьованих Леопольдом Ященком достатньо пісень, зібраних у різних регіонах нашої держави і вистачить необхідної інформації про видатних діячів хорового мистецтва та їх досвід.

Нагадаємо, Л.І. Ященко є автором праць і збірок:

-   «П.Д. Демуцький (нарис про життя і творчість)» (1957),

-   «Г.Г. Верьовка (нарис про життя і творчість)» (1965),

-   «Українське народне багатоголосся» (1962),

-   «Державна заслужена капела бандуристів Української РСР» Муз. Україна, Київ – 1970,

-   «Україна в обрядах на межі тисячоліть» (добірка пісень; 2001),

-   «Українська родина» (добірка пісень; 2000),

-   «Пісні Черкащини» (збірник; 2004),

-   «Шевченків край» (добірка пісень; 2005),

-   «Колядки та щедрівки» (репертуарний збірник, 2005),

-   «Красна весна, тихе літо» (репертуарний збірник, 2007).

Упорядник і автор вступних статей до видань:

-   «Українські народні романси» (1961),

-   «Буковинські народні пісні» (1963),

-   Збірки «Українське народне багатоголосся» (1963).

Окремої уваги заслуговує питання патріотичної пісні. Наш час приніс багато випробувань, одне з яких боротьба за незалежність. У репертуарі народного хору «Гомін» велика кількість пісень про волю. Фестиваль-конкурс на наступні роки ставить собі завдання поширювати зазначені пісні серед творчих колективів.

Як зразок, народний хор «Гомін» пропонує слухачеві цілу підбірку, у якій «Ще не вмерла Україна», «За байраком байрак», «Коли ви вмирали», «Розпрощався стрілець iз своєю ріднею», «Не пора», «Ой у лісі на полянці», «За Україну», «Ой на горі, на Макiвцi», «Марш Залізної Остроги», «Подай, дiвчино, руку на прощання», «Під Києвом, під Крутами», «Що за військо іде», «Вставай, козаче», «Воскресни, Україно», «Нас питали, якого ми роду», «Марширують вже повстанці», «Слава героям» та багато інших.

Сила індивідуальності хормейстера відрізняє одну манеру виконання твору від іншої. Багато рис цілком природно і закономірно нашаровуються за час існування та виконання будь якого твору. Тому не варто зупиняти пошук власної унікальної манери виконання.

Особлива манера роботи з хором була притаманна Леопольду Ященку. Його життєвим кредо було – повернути народну пісню в побут сучасника. Він цій меті віддавав все життя. Але це не суперечить тим митцям, які мають власне бачення. Народна пісня має увійти в життя людини так, щоб залишитися там назавжди. І аматорське вокально-хорове виконання – один з таких шляхів.

Після Фестивалю-конкурсу піднялося питання: чи саме таку пісню прагнув відродити Леопольд Ященко. Виникли суперечки щодо стилю та манери виконання, щодо образності та костюмів виконавців.

Відповідаючи на поставлені питання, автори проекту підкреслюють, що в концепції конкурсу не було визначене прагнення дублювати чи копіювати унікальні риси етнографічного хору «Гомін», що утворився у 1969 році. Звичайно, жоден хормейстер, який сьогодні веде хоровий колектив, не здатен ідеально скопіювати особливі методи роботи Ященка. Його колектив складався, здебільшого, із вихідців з сіл України, які від народження жили поряд з традиційною народною піснею, тому новоприбулі легко долучалися до вже сформованої манери виконання. Сам Леопольд Іванович у своїх виступах та інтерв’ю зазначав, що умови побутування та творення народної пісні кардинально змінилися разом з суспільством, у якому ми живемо сьогодні. Тому варто використовувати будь-які шляхи, щоб повернути справжню народну пісню у побут українців.

На сьогодні один із шляхів – наповнити репертуар самодіяльних колективів зразками народних пісень, які ляжуть на душу слухачеві і почнуть нове життя, принаймні, через аматорів, які самі стануть новими носіями пісенної традиції.

Останнім часом виникли тенденції, за якими у репертуар колективів потрапляють твори чи обробки народних пісень обмеженої кількості авторів, серед яких керівники чи хормейстери державних хорових колективів. Звичайно, серед згаданих – достойні твори, які з часом стали майже народними. Але, на жаль, таких пісень замало. Хормейстери хапаються за те, що знайшли попередники і не прагнуть знайти свою пісню, де колектив заграє особливими барвами. Шкода, що керівники не об’єктивно оцінюють можливості своїх хорів чи ансамблів. Це призводить до того, що професійно виконана пісня може звучати у поганому варіанті дуже недосконало і колектив втрачає своїх шанувальників.

Актуальність Конкурсу полягає в тому, що володіючи репертуаром, запропонованим збирачем і автором Леопольдом Ященком, можна певним чином розширити можливості концертної подачі. Цікаві знахідки можуть підказати самі хористи. Сьогодні набирає сили хоровий театр, у якому спів є частиною вокально-хорового, театралізованого дійства з шумовими, світловими, звуковими ефектами. На основі пісень з народного обрядового циклу можна створювати цікаві сценічні дійства чи вистави за участі хору та його малих форм. Це, звичайно, розширить потенціал мистецького впливу на глядача особливими сценічними методами.

Творчий пошук керівника та співочого колективу, цікава програма , що залежить від знань, таланту, освіченості та інтуїції хормейстера гарантують успіх на конкурсах та фестивалях сьогодення. Такі складові прокладають шлях до слухача, гарантують повагу та визнання вокально-хорового жанру як одного з найбагатших і найдавніших напрямків людської творчості.

А пісні, що будуть взяті зі спадку видатного представника народного просвітництва Леопольда Ященка, продовжать своє віковічне життя у творчості нових поколінь.

Список використаних джерел та літератури

Inna Kuklina

(Kyiv)

FORMATION OF MODERN CULTURAL SPACE IN OPEN-AIR MUSEUM (FROM THE EXPERIENCE OF THE LEOPOLD YASCHENKO ALL-UKRAINIAN FESTIVAL-COMPETITION OF AMATOR CHORAL COLLECTIVES IN 2018 IN NMNALU

The modern cultural area of our country is influenced by the museum industry reforms. The cultural heritage preserving and attracting to this process related to amateur art ordinary Ukrainians is the today’s priority. There is considered the problem of repertoire and competitiveness of concert programs. There is proposed one of the solutions in repertoire crisis through the ethnographers creative heritage studying, as the example Leopold Yashchenko's creative legacy.

Keywords: vocal and choral genre, repertoire searches, folk song, L. Yashchenko's creative legacy, competition program.