У статті розглянуто особливості промислових килимів Коростенщини як продовження традицій народного килимарства, їх найпоширенішої орнаментики, а також побутове та обрядове використання в другій половині ХХ століття.

Ключові слова: промислове килимарство, традиції, орнаментика.

Килимарство – найдавніша галузь народного ткацтва, поширена ще з часів Київської Русі. Упродовж століть вона то розвивалась, то занепадала. Однак килим залишався одним із найголовніших елементів побуту наших пращурів. Він виконував не лише утилітарну й естетичну функції: покривання столів, скринь, ослонів, транспортних засобів, прикрашання стін – а й церемонійну. Жодна подія ритуалізованого життя, як-то: народини, весілля, хрестини, похорони – не обходилася без килима, про що згадується ще в літописах та інших джерелах [11], [12].

З виникненням музейних закладів українські килими посіли почесне місце в музейних збірках не лише України, а й за її межами. У Національному музеї народної архітектури та побуту України зберігається значна колекція килимів ручної роботи, а також промислових килимів. Лише в інтер’єрах експозиції «Українське село середини ХХ століття» експонується приблизно 120 одиниць зберігання орнаментальних промислових килимів радянського періоду із смт Решетилівка (Полтавська обл.), смт Дігтярі (Чернігіська обл.), с. Ганичі (Закарпатська обл.), м. Глинян (Львівська обл.), м. Косова (Івано-Франківська обл.) та інших промислових центрів. Вони виступають як функціональний та естетичний аспект просторової композиції сільського житла, репрезентують килимарські центри, які виникли на основі народних кустарних промислів.

Тож, килим в усі часи мав би заповнювати естетичний і духовний простір українця красою та досконалістю форм, чого не скажеш про килим сьогодні, оскільки він стає непотрібним у сучасному дизайні інтер’єру. Проте український килим має право на своє існування. На думку дослідниці килимів О. Ямборко,килимарство України є одним із ключів до розуміння національного культурогенезу. Тому, тема килимарства не вичерпує актуальності, а потребує постійного дослідження й висвітлення, особливо в умовах сьогодення.

Вивченню традиційного народного килима присвячено значний доробок наукових досліджень, але килиму радянського періоду, зокрема 60–70-х рр. ХХ ст. – лише невелика кількість робіт. У той час одним із фахівців із вивчення українського килимарства був А. Жук, кандидат мистецтвознавства, член Вченої ради Національного музею народної архітектури та побуту України, член робочих комісій музею з прийому інтер’єрів зазначеної експозиції. Він – автор двох монографій: «Українські народні килими» (Київ, 1966), «Український радянський  килим» (Київ, 1973). А також – цілої низки інших фахових публікацій у різних збірниках та виданнях. Свої праці присвятив особливостям промислового виробництва килимів. Його напрацювання є цінним джерелом знань про розвиток килимарства в радянський період. Доктор мистецтвознавства Я. Запаско у своїй монографії «Українське народне килимарство» (Київ, 1973) також розглядає народне килимарство та подає аналіз розвитку промислового килимарства в радянський час. Значний доробок у цьому напрямку подає у своїх статтях О. Ямборко. У публікації «Килим у житловому інтер’єрі як елемент радянської культури побуту» автор висвітлює розвиток інтер’єрів довоєнного й післявоєнного періодів, їхній спадковий зв’язок з інтер’єрами народних жител. Килим виступає в житлі акцентом та декоративним елементом. У статті «Українське промислове килимарство як бренд у радянській системі художніх промислів» О. Ямборко розглядає українське промислове килимарство радянської доби з позиції національної ознаки того часу, яке досягло рівня національного бренда. У цих та інших публікаціях згаданої тематики йдеться про килимарський промисел, який доніс до наших днів надзвичайно велику кількість неперевершених як у мистецькому, так і в технічному значенні зразків килимів; про їх виробничий, промисловий аспект. Розгляд цих та інших джерел засвідчує відсутність у науковому обігу інформації про килими, презентовані в музейній експозиції. Тому, виникає необхідність на основі музейних колекцій, польових матеріалів, письмових  джерел дослідити особливості цих килимів як продукту діяльності промислових підприємств, що набули свого розвитку в Україні на основі народних кустарних промислів,  а також дати їм належну оцінку як явищу національної  художньої  культури.

Мета цієї статті – розглянути один із найдавніших осередків килимарства на території України, корені якого сягають ще давньоруських часів. Це літописна Коростенщина, що знаходиться в північно-східній частині Житомирщини. Найдавніша документальна літописна згадка про килими походить саме з Коростенщини (м. Овруч), де було вбито древлянського князя Олега Святославовича в 997 р. У «Повісті врем’яних літ» зафіксовано, що після смерті князя, коли знайшли його тіло, то «поклали на коврі». Також і надалі згадувався цей звичай. Ці дані свідчать, що «коври» належали до предметів ужитку князівського двору, були атрибутом похоронного обряду [4, 288]. Але були ці килими місцевого виробництва чи привізні – ми не знаємо. Проте археологічні артефакти ще в трипільській добі підтверджують факт дуже давнього ткацтва на території України, зокрема на Коростенщині. Однак перші письмові відомості про українські «коври» місцевого виробництва трапляються лише в документах ХVІ століття, де згадуються «коверцы домовой работы», «ложники домовой работы». А в першій половині ХVІІ ст. вперше зафіксовано термін «килим» [1, 22]. Місцева ж назва на Поліссі – «киліми», «кіліми» [2, 54]. Масове виробництво килимів на Коростенщині почалося, як і на всій території України, приблизно із ХVІІ століття. Їх виготовляли в монастирях, спеціалізованих майстернях, мануфактурах.

Килимарство, як і інші галузі мистецтва, виробило свої місцеві школи та стилі, які різняться орнаментом, колоритом, технікою ткацтва. Наприклад, у центральних і східних регіонах України: на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині – тчуть орнаментальні рослинні (квіткові) килими. У Західній Україні – геометричні.

Самостійним та яскравим явищем є килимарство Коростенщини. Воно дійшло до нас у незліченних зашифрованих знаках із глибини віків як декоративні елементи, різні орнаментальні мотиви, композиційні схеми. Надзвичайно цінні відомості про ці килими подав у 1929 р. у своєму дослідженні визначний етнограф, краєзнавець К. Черв’як [12]. Він наголошує, що килимарство найбільше розвивалося у селах Коростенського повіту: Бехах, Дідковичах, Васьковичах, Михайлівці, Купечі, Ходаках, Каленському, Вигові, Клинцях, Гуничах та інших. Значно пізніше до цієї проблематики зверталася український етнограф О. Дудар-Нестер. У своїй статті О. Васянович зазначає, що О. Дудар‑Нестерзапропонувала визнати основною зоною поліського килимарства північ Житомирщини (Коростенський, Лугинський, Овруцький, Народицький і Малинський райони) [2, 54]. Подібне традиційне килимарство Р. Захарчук-Чугай досліджувала на Київському Поліссі [8].

Особливістю ж килимарства Коростенщини є те, що воно пов’язане з життям та побутом, звичаями, ритуалами, виробничими традиціями так званого «шляхетського населення», яке було вільне від кріпацтва ще з часів литовської доби, а значить – заможніше, і могло собі дозволити розвивати такий промисел, як-от ткацтво, зокрема килимарство, а також впливати на смаки всього населення, яке проживало в зазначених і навколишніх селах. Соціальний статус населення породив тут навіть поділ килимів на «шляхетські» та «мужицькі». Проте вже багато втрачено, і давніх килимів важко віднайти навіть у музеях. Що ж до килимів, які збереглися на Коростенщині, то важко сказати, наскільки вони успадкували первісні орнаментальні мотиви. Судячи з дослідження К. Черв’яка, ще в 20-х рр. ХХ ст. килимарство розвивалося тут на повну. Ткали переважно килими для себе, рідше – на замовлення чи продаж, а килимові доріжки, рядна, маленькі килимки – на пожертву церкві тощо. Використовували для цього ткацькі горизонтальні верстати (місцеві назви – «кросна», «сошки»), ніжки яких закопували в долівку або прибивали міцно до дерев’яної підлоги. Ткали на чотирьох підніжках бердом №12 [11, 36.]. Тому, ширина килимів, виконаних на горизонтальних ткацьких верстатах обмежується шириною берда. Килими зшивали з двох полотнищ – «пулок» (місцева назва), завширшки від 1,5 до 2 м. Килими для одної «пулки» роблять і на вертикальних кроснах – рамах (розбоях). Для основи брали зсукану вдвоє лляну нитку або з домішкою коноплі, на піткання – вовняну фарбовану пряжу.

Найдавніші килими, які зберігаються в НМНАП України кінця ХІХ – початку ХХ ст., є переважно геометричної та геометризованої орнаментики з елементами ромбів, восьмикутників, розеток, спіралей, зірок, ламаних ліній, зубців, з антропоморфними зображеннями. Важко судити про впливи на їх походження, про які наголошував у своєму дослідженні ще К. Черв’як та інші науковці.

        
Килим з Коростенщини кін. ХІХ ст. з фондової колекції НМНАПУ 
 

Килим з Коростенщини кін. ХІХ ст. з фондової колекції НМНАПУ
Килим з Коростенщинипоч.. ХХ ст. з фондової колекції НМНАПУ          

Дослідник килимів А. Жук відстоював автохтонне походження українських килимів із геометричною орнаментикою. Він зазначав, що геометричний узор, який зберіг свої давні зображувальні елементи є первинною формою українського килимового орнаменту [6, 25]. Менш поширені килими в колекції музею з орнаментальними смугами або квіткоподібні. Такий орнамент називають «у вазони». Килими з подібним орнаментуванням вважаються новішими за геометричні. Квіткові килими складаються з вазонів, дрібних квіточок або галузок квітів, розміщених паралельними рядами. У давніших килимах тло (місцева назва – «дно») було світлих кольорів: бежеве, зелене, на пізніших – чорне, темно-червоне. Найпоширеніші на килимах червоні, зелені, жовті, білі, фіолетові та чорні барви. Для фарбування ниток використовували переважно природні барвники. Чорного кольору досягали за допомогою відвару вільхи, червоного – з червецю. Це комахи, з яких виготовляють кармін – барвник пурпурового кольору. Червець купували сухим. Робили хлібний квас, ставили його в піч. Червець розминали, сипали в цей квас і клали в нього моток ниток на добу. Жовтий колір – з місцевої рослини жовтушки, зелений – з зеленцю, білий – з білої глини. Синю добували із синього купоросу. Таку ж технологічну процедуру, як із червецем, проробляли з усіма цими компонентами фарбування. Пізніше фарбували аніліновими фарбниками [13, 21–23].

Ткачі здобували прадавній досвід виготовлення килимів від майстрів‑коверників, зберігали й передавали його від села до села. Коли запитували у ткачів із Київського Полісся, де брали узори для ткання килимів, відповідали: «із сторовіцьких», «на зразок дивились давній» або на «узори килимів із Житомирщини» [8, 274]. За орнаментальними мотивами вони надавали їм різні назви: «в лавку», «в спуск», «в круги», «в кулаки», «в козака», «у вазони», що свідчить про різноманітність і давність килимів.

З музейних килимів можна виокремити композиції з ромбічними елементами «в кулаки», де в центрі поля фігурний ромб поділений на чотири ромбові площини – «кулаки» та з антропоморфними зображеннями «в козаки». Це геометризоване зображення людини з піднятими руками схоже й на жіночу фігуру, і на чоловічу постать із «підбоченими» руками. Саме цей образ, який називається «в козаки», іноді називають «у человєкі», досить розповсюджений був на килимах околичної шляхти, а в 20-х рр. ХХ ст. вийшов із моди, і його можна було придбати за 20–35 крб., а новіший килим «у хрести» коштував 70–100 крб. [13, 24–25].

Килими ткали сяголовним чином техніками «в переклад» і «в перебір» [11, 37–38]. Композиційно-орнаментальне поле в цих килимах особливе тим, що в них виділена центральна прямокутна площина, заповнена повторюваними елементами ромбів, геометризованих стилізованих хрестів, розеток, антропоморфних фігур, а навколо береги – широка кайма з декількох смуг, оздоблених ламаними лініями, геометризованими або рослинними мотивами, зубцями. Ця особливість орнаментики відрізняє килими Коростенщини від килимів інших регіонів.

Отже, килими кінця ХІХ ст. – першої половини ХХ ст., віднайдені нашими дослідниками під час експедицій, засвідчують високу технологічну й технічну культуру їх виконання, естетичний і мистецький підхід його творців. Проте килимарство не стоїть на місці, воно постійно видозмінюється, розвиваються нові декоративні форми. Так, у другій половині ХХ ст. соціалістична епоха наклала свій відпечаток на розвиток цього ремесла. Кустарний промисел поступово трансформується у фабричний. Ця економічна галузь стала складовою художньої промисловості в системі народних художніх промислів і була повністю підпорядкована кураторському наглядові за підприємствами з боку профільної республіканської художньо-експериментальної лабораторії та всесоюзних інститутів.

Основною промисловою продукцією 60–70-х рр. ХХ ст. були двобічні гладкі орнаментальні килими. Вони виготовляються за зразками,    розробленими спеціальною групою художників на основі вивчення кращих народних традицій килимарства ХVІІІ–ХІХ ст., з урахуванням специфіки місцевих традицій кожного килимарського осередку. Розроблялися ескізи, які затверджувалися Художньою радою, а потім надсилалися на підприємства [5, 159].

На Коростенщині єдиним килимарським підприємством був цех художніх промислів Овруцького райпромкомбінату в с. Левковичах, що діяв із 1970 р. до початку 1990 р. Тут було зайнято майже 60 майстрів, серед яких Е. Витвицька, М. Гетьман, О. Лев, М. Левківська, Н. Яковець. У перші роки існування виробництва вони створювали виключно килими, відомі їм з дитинства: «в козаки», «в кулаки», «в круги», з дрібними рослинними мотивами [9, 54]. Можливо, презентовані килими в інтер’єрі хати із с. Бехи Коростенського району Житомирської області в експозиції «Українське село середини ХХ ст.» виконані саме зазначеними майстрами.

Килим виробництва Овруцького райпромкомбінату в с.Левковичі, 70-ті рр. ХХ ст., з фондової колекції НМНАПУ           

Килим виробництва Овруцького райпромкомбінату в с.Левковичі, 70-ті рр. ХХ ст., з фондової колекції НМНАПУ   

Це ті ж усталені й типові для Коростенщини килими, що відзначаються багатобарвністю червоних, білих, жовтих, коричневих, чорних, зелених кольорів, з традиційними орнаментальними техніками «в козаки», «в круги», «в кулаки», з каймою, з тими ж «кривулями», «зубцями», але виконані за ескізами художника. Зокрема, автор музейних промислових килимів – В. Єремеєв. Килим розміром 200х220 см, наприклад, коштував 175 крб.

Отже, особливістю цих килимів в інтер’єрі хати із с. Бехи є збереження традиційних орнаментальних мотивів.

У другій половині ХХ ст. відбулися зміни в плануванні індивідуальних сільських жител, в яких уже виокремлювалася вітальня, спальня, дитяча кімната, кухня, а отже – змінювалося й внутрішнє обладнання.

Після тотального руйнування в 30-х рр. ХХ ст. ритуалізованого життя на селі поступово зникає роль «покуття» з образами як святого місця, зі столом та лавами в кутку. Тепер стіл переміщується в центр кімнати. Місця для сну – в окремих кімнатах. Дизайн селянського інтер’єру в 60-х рр. ХХ ст. ще не виробився й послуговувався критеріям аскетизму. Лише в кінці 70-х рр. ХХ ст. ввійшли в моду нові корпусні меблеві стінки, м’які меблі: дивани, крісла, але не змінилася роль килима в сільській хаті. Статус килима в сучасному інтер’єрі, зважаючи на його роль у предметному середовищі, за увесь означений період залишався майже незмінним: був і залишився атрибутом престижу та достатку. Тепер використовується суто декоративне застосування килима: покривання диванів, крісел, стін та підлоги, що не було притаманне для глиняної долівки.

Культура побуту в цей період сягнула піку споживчої активності серед населення, що також відбувалося в 70-х рр. ХХ ст. на тлі зростання товарного дефіциту. Дефіцит килимів відшкодовували самі селяни.

Упродовж 60–70-х рр. ХХ ст. поряд із промисловими килимами, які виготовлялися на вдосконалених горизонтальних станках масовим тиражем, продовжували ткати килими на своїх домашніх верстатах у селах Житомирського Полісся. За інформацією опитуваної С. Петрович (1959 р. н.), родом із с. Михайлівки Коростенського району Житомирської області, вона належала до династії ткачів: її мати М. Макарчук (1935 р. н.), бабуся Г. Костюшко (1906 р. н.). У радянський період її бабуся працювала в колгоспі, батьки – на Бехівському заводі залізобетонних конструкцій. Проте вся родина продовжувала ткати на потреби сім’ї лляне полотно для сорочок, рушників, килими та рядна (рядюжки). Колись родина тримала овець, а з початку 70‑х рр. ХХ ст. уже купували вовняні нитки, фарбували їх удома. Фабричних килимів не купували в селі до 80-х рр. ХХ ст. Ткали двобічні килими рослинного орнаменту, зшивали з двох пілок. Ткацтво розвивалося в цьому селі стільки, скільки воно існує. Килими в селі ткали в кожній родині. За традицією – ткали багато. Хто не ткав, вважався лежнем, і було соромно, коли для посагу не наготували 5–7 килимів, а то й більше. Про це свідчить колекція килимів С. Петрович зі «шляхетського» с. Михайлівки. Вона подарувала один із килимів зі своєї колекції нашому музею, за що ми їй щиро дякуємо.

Килим із фондової колекції НМНАПУ, 70-ті рр. ХХ ст. 

У селі, як зазначає інформаторка, ще й до сьогодні використовують килим у весільній обрядовості: стелять для молодих, щоб стати на рушник. Цей весільний ритуал про використання килима в цьому регіоні описаний у дослідженні О. Васяновича, І. Несен, К. Черв’яка [3], [10], [13]. У поховальній обрядовості також використовують килим, але спеціальних килимів для цього не ткали.

Килими в побуті вживають дотепер, щоб накривати ліжка або вішати на стіну. Килими були завжди бажаною, але не завжди досяжною для всіх оздобою житла. Проте за браком килима побутували полосаті рядюжки. Розміри килимів були відповідно до довжини ліжка. Килим вважався більш престижним, ніж полосаті рядюжки, бо вовняний – дорожчий.

Килими ткали по чорному тлу, заповнювали центральне поле трояндами великих розмірів, а обрамлене традиційною каймою поле – квітами менших розмірів, пов’язаних у загальний узор. Узори запозичували з журналів, рахували по принципу вишивки хрестиком [7]. Етнограф К. Черв’як зазначав, що ще на початку ХХ ст. такі килими були занесені на Коростенщину черницями Овруцького монастиря, вони коштували навіть дорожче за традиційні. Їх могли тоді купити лише заможні жителі села. Називали такі килими тканням «у хрести». У своєму дослідженні К. Черв’як застерігав від поширення таких килимів, бо на них не помітно індивідуальної творчості [13, 29].

Ці килими дійшли до нашого часу. Проте вони є нагадуванням нам про існування колись визначного центру традиційної килимарської творчості на Коростенщині. Бо й справді килимарство Коростенщини є творами не лише справжнього народного мистецтва, але й образного самобутнього мислення українців.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Боряк О. Ткацтво в обрядах та віруваннях українців (середина ХІХ – початок ХХ ст.) / О. Боряк. – Київ, 1997. – 192 с.

2.Васянович О. Знакові функції килимів околичної шляхти Житомирщини / О. Васянович // Народна творчість та етнологія. – 2011. – №6. – С.53–57.

3. Васянович О. Сучасні весільні звичаї та обряди у Меленях на Житомирщині / О. Васянович // Берегиня. – 2006. – № 4. – С. 38, 40, 47.

4.Енциклопедія українознавства. – Київ, 1994. – С. 288–292.

5. Жук А. Український радянський килим / А. Жук. – Київ: Наукова думка, 1973. – 166 с.

6. Жук А. Українські народні килими: XVIII – поч. ХХ ст. / А. Жук. – Київ: Наукова думка, 1966. – 151с.

7. Записано Василенко Т. від Петрович С., 1959 р. н. із с. Михайлівка Коростенського району, Житомирськоїобласті (м. Київ, 2021).

8. Захарчук-Чугай Р. НароднедекоративнемистецтвоКиївськогоПолісся / Р. Захарчук‑Чугай // ПоліссяУкраїни: матеріалиісторико-етнографічногодослідження. – Випуск 1. КиївськеПолісся. – Львів: Інститутнародознавства НАН України,1994. – 
С. 260–297.

9.ЛащукЮ. НароднемистецтвоукраїнськогоПолісся / Ю. Лащук. – Львів: Каменяр, 1992. – 134 с.

10. Несен І. Околична шляхта Центрального Полісся: особливості весільного ритуалу / І. Несен // Народна творчість та етнографія. – 2004. – №6. – С.9.

11.Орел Л. Килим (на матеріалахКоростенщини) / Л. Орел // Українська родина. – Київ, 2000. – С.34–40.

12. Повість врем’яних літ: Літопис (за Іпатіївським списком) / Пер. з давньорус. В. Яременка. – К., 1990. – С.122.

13. Черв’як К. Килимарство на Коростенщині / К. Черв’як // Краєзнавство. – 1929. –
№ 3–10. – С.13–44.