Для кожної родини поява на світ дитини – надзвичайно важлива й радісна подія, оскільки за давніми українськими звичаями сім'я вважалась повноцінною тоді, коли в ній були діти. Ця подія, відповідним чином, досить ретельно обставлялась різноманітними обрядами та церемоніями, що несли в собі цілу систему магічних дій і символічних ритуалів, призначених забезпечити щастя, плодючість, здоров’я і добробут людині, і одночасно захистити її від злих сил.

Перебуваючи у 2009 та 2011 роках в наукових відрядженнях у селах Северинівка, Хатки, Голубівка Жмеринського району Вінницької області, автором проводився збір матеріалів, що стосуються родильної обрядовості, яка ще до середини ХХ ст. зберігала традиційні подільські елементи в своїй структурі. Загалом було опитано близько 30 жінок старшого віку (70 і більше років), які в тій чи іншій мірі були свідками обрядодій, пов’язаних з народженням дитини. Хронологічні межі дослідження – кінець 20-х – 60-ті роки ХХ ст.

Обряди, пов’язані з народженням дитини, прийнято розділяти на три цикли: передродові, власне родильні та післяродові.

Передродові звичаї і обряди мали лікувально-охоронне спрямування на забезпечення щасливого періоду вагітності, благополучне завершення пологів, забезпечення здоров’я породіллі та новонародженого. Аби не зашкодити здоров’ю майбутньої дитини, щоб «не народилось калікою» [7], вагітній жінці суворо заборонялось працювати у свята і неділю, «чоловіку не можна рубати в ці дні дрова» [7]. Її намагалися вберегти від переляку сварки, нервування – «як вогню лякається – де взялась рукою – за лице, чи за груди, то буде латка (червоне п'ятно) на шкірі дитини» [2]. Заборонялось їй дивитись на мерця, «бо дитя буде бліде, шкіра буде, як у мерця» [3]. Проте, «як хтось з родини помирав і їй на похорон треба йти, то казали, шоб перев'язвала на лівій руці два пальці чорними нитками – середній і безіменний, шоб її Господь простив» [8], або «за пазуху треба жита покласти, зав'язати у платочок і покласти за пазуху» [3].

З метою забезпечити вдалі пологи жінки, її вагітність, як і самі роди, намагалися тримати в таємниці.
Пологи приймали старші жінки, в яких припинилися репродуктивні функції організму, володіли відповідними знаннями з народної медицини і мали необхідні навички. В Северинівці до кінця 30-х років ХХ ст. було три такі жінки: «Мазур Петра, Бабич Домна (1854–1938 рр.) та Міхальчишин Килина» [6]. На них казали «повитуха» або «бабка». Вони були поважними особами серед односельців.

Звичаї та обряди, пов’язані власне з народженням дитини, ще до 30-х років ХХ ст. зберегли в собі залишки язичницьких вірувань, що тісно переплелися з християнством.

Коли починались перейми, до повитухи йшов чоловік вагітної або «хтось там з рідні. Йшли з хлібом. Хліб в рушнику – ніколи голого хліба ніхто не давав – тільки з рушником» [8].

Зайшовши до хати породіллі, повитуха запалювала свічку, ставила її на підвіконня, хрестилася і читала «Отче наш». Породіллю закривали тканиною, яку вішали на жердку над постіллю. Для полегшення родів розстібали всі ґудзики, розплітали коси або розв’язували всі вузли на сорочці та «прищіплювали шпильку за пазуху, а в постіль клали ніж» [10]. Тут, як і всюди в Україні, побутувала віра в здатність металевих речей відлякувати злі сили. Казали: «як підійде якась нечисть, то обізатєльно вколеться чи поріжеться і втече» [8]. Пізніше немовляті у колиску також «ножа клали в ногах» [10].

Під час пологів «до хати ніхто не йде чужий, бо в каждого очі не єднакові» [8].

Відтяту пуповину підсушували і зберігали «до тих пір, поки дитина в школу не піде, а тоді давали, шоб вона її розв’язала. Як вона її розв’язала – в дитини розв’язане всьо – розум, пам'ять, розвиток» [10]. Ще в 50–60-х рр. ХХ ст. жінки, які народжували дітей вже в пологовому будинку в м. Жмеринка або фельдшерсько-акушерському пункті в с. Северинівка, домовлялися з лікарями і ті віддавали їм пуповину. В 70-х роках цього вже не практикували.
Для забезпечення плідності наступних поколінь, пуп перев’язували прядивом з конопель – матірки. Перев’язуючи пуповину, баба благословляла новонародженого такими словами: «Во ім’я Отця і Сина, і Духа Святого амінь. Нехай Бог дає тобі щастя, здоров’я й довгі літа» [8].

Після зав’язування пупа дитину купали в «нецках» (ночвах). В першу купіль клали свячене зілля: любисток, ромашку лікарську, м'яту, татарське зілля, гілочку свяченої верби. Ці трави мали заспокійливу, протизапальну дію і сприяли здоров'ю немовляти. З цією ж метою «рум'янку (ромашку лікарську) запарюють і так з мізинного пальця лляють в ротік чуть-чуть – воно для жолудка (шлунку) добре для дитини. І це свячена ромашка має бути. Купали тоже в свяченому» [8]. А ще «шоб дитині ніколи не тріскало ні лице, ні руки, ні ноги – перші дев’ять днів купали в молоці і в любистку» [10].

Як викупали, «ложать до матері на груди цю дитину, а тоді її повивают. Обізатєльно повивати повивачем. Повивати треба – ножечки шоб рівнесечко були, ручечки тако-го тоже. Тоді дитина не горбиться, в неї ножки рівненькі» [10].
«Місце» (плаценту) закопували під піччю, а воду з першої купелі виливали «там, де люди не ходять, щоб ніхто не топтався по долі дитини» [4].

Після того, як баба-повитуха справилася зі своїми обов'язками – її пригощали. В подальшому «всігда на які свята, всі чисто її приглашали – діти на Різдво приходили, їсти приносили; як хресним, так і її – подарки якісь там несли: платки, матерію. А вона гроші давала – то ніби як викуп. За увагу, за все. На Великдень так само» [10]. На весілля «запрошували і бабу-повитуху, як жива була, здорова. Ще й подарок гарний мама з татом готовили бабці. І це вона на кожне весілля тих дітей, шо приймала, то йшла. А яка не могла, то й не йшла. Додому несли її і їсти, й пити, і подарок, і калач паровий несли» [2].

Турбота про здоров’я дитини зумовлювала ряд заборон та оберегів, які частково побутують і донині. Наприклад, коли в хаті маленька дитина, заборонялося заглядати ввечері у вікно, не можна після заходу сонця щось позичати з хати, «шоб не плакало дитя вночі» [8], не рекомендувалось залишати на дворі на ніч мокрі пелюшки – «бо дитина спати не буде; на свято, то вобще не вішали надворі пелюшок», а також «кажуть, шо не можна було дитині дзеркало показувати» [8].

Післяродовий цикл родильної обрядовості спрямований на прилучення дитини до сім'ї, громади, що включав хрещення, перше постриження дитини.

Як і всюди в Україні, в обстежених селах, донині побутує звичай вшанування матері й новонародженого. Перше відвідування породіллі мало назву «родини». Йшли на «родини» виключно жінки, крім тих, які перебували у певному для жінки фізіологічному стані. «Приходили з подарками. Хто мав – дарував калачі, мед, полотно, а хто – з хлібом, чи там приніс цукерок» [8]. При цьому трималися на віддалі від дитини, не зловживали надмірною увагою, захвалюванням, бо все це могло зашкодити її здоров'ю. А бувало й так, що «як на родини приходили – не показують дитини і мами, пока сорока днів не вийде» [5]. В цих віруваннях можна віднайти раціональні зерна народної мудрості. Адже й офіційна медицина радить утримуватися від зайвих контактів новонародженого зі сторонніми на період його адаптації до нового середовища.

Гостей частували традиційними стравами: кашею, капустою, калачами, пиріжками, медом та горілкою.
В цілому, «родини» не відзначали особливою пишно і тривало, щоб не порушувати спокій матері й дитини. Основна мета приходу гостей – засвідчити радість з приводу поповнення сім'ї, висловити побажання й обдарувати гостинцями породіллю та немовля.

Ім'я дитині вибирали батьки або священик. При цьому брали до уваги святці. «В яке свято дитина народжується – так і давали ім'я. Батюшка давав. А як не в свято, то він там дивиться і каже – чи будете таке ім'я брати, чи таке. А батьки вже тоді вибирают» [8]. А бувало що, «як хотіла мати, так і назвала» [4].

Народні звичаї поєднувалися з християнськими обрядами, пов’язаними з народженням дитини. Найважливішим серед них є обряд церковного хрещення.

Йому передувало вибирання хрещених батьків – кумів. За традицією запрошувати кумів ішов батько дитини, оскільки породілля протягом сорока днів не могла виходити за межі свого двору – на вулицю, до церкви, у крамницю, «вона на дорогу не могла, не мала права виходити, даже до кирниці не йшла по воду. Після шести тижнів на вивід вона іде до церкви» [8]. Але вже з середини ХХ ст. цього звичаю дотримувались не завжди і часто мати сама йшла запрошувати кумів.

Запрошувати кумів йшли обов’язково з хлібом чи калачем, загорнутим у рушник. В разі згоди майбутні кум чи кума приймали хліб, дякували за запрошення і частували гостя.

Відмовлятись від кумівства було не прийнято. Проте існувала спеціальна формула відмови – неприйняття хліба з рук батька. На практиці відмова від кумівства зустрічалась дуже рідко. Відмовляли, як правило, тоді, коли порушувались норми звичаєвого права – коли до новонародженої дівчинки запрошували кумувати дівчину, а до хлопчика парубка.
На кумів накладалась і певна відповідальність. Вони брали участь в обряді «пострижин», виховному процесі дитини, давали своє благословення та виконували почесну роль на її весіллі.

Особливістю подільських хрестин був звичай запрошувати не одну, а дві-три пари кумів, перша з яких вважалася «старшою». «Раньше, то три парі кумів брали, а тепер тіки єдна пара. Славиться тільки перша пара. І перша пара тримає дитину, а ті вже так стоят, свічки тримают» [8].

Крім родичів, сусідів, знайомих, на хрестини запрошували і бабу-повитуху, яка була однією з головних персон на цій урочистості. Гості обов’язково приходили з подарунками для немовляти, матері і повитухи. А крижмо – «полотно до двох метрів довжиною» [2], яке приносила кума, було невід’ємним святковим атрибутом, адже на ньому хрещені батьки тримали дитину під час обряду хрещення. А перед тим, як іти до церкви, «батьки стелят кожух навиворіт, ложат (на кожух) дитятко заповите – це куми дають матерію, шоб заповити цю дитину – і родичі, сусіди дарували дитині гроші. Клали їх на кожух і приказували: «Шоб ти здоровий був, шоб мамі була радість» [1]. Ці гроші за звичаєм зберігали до весілля.

Слід згадати, що хрещення відбувалось не завжди в церкві. В час прогресуючого атеїзму хрестили потайки в хаті священика або, навіть, і в батьківській хаті.

Під час хрещення куми купували ікони – «кум купляє «Спасітєля», а кума – «Матір Божу». Це для цеї дитинки, як буде вінчатися – ті ікони» [2]. Хрещений батько купував і натільний хрестик, який спочатку клали в колиску під подушку або прив’язували до колиски. А пізніше, коли дитина підростала одягали їй на шию.

Після хрещення відбувався обряд що має назву «вивід». Як було зазначено вище, мама протягом сорока днів не мала права виходити за межі власного двору. І якщо вона була присутня під час хрещення, то не заходила до церкви. Як похрестили дитину, священик йшов за матір’ю і запитував її, чи згодна вона йти «на вивід». В разі згоди – «дає їй подризник і за цей подризник уводе її в церкву» [2]. Далі «вона стає на коліна перед вівтаром і батюшка над нею читає молитву з книжки, виводе її, шоб вона вже мала право ходити в церкву» [4].

Повернувшись із церкви кум чи кума з дитиною на руках «по хаті бігом бігає, шоб дитина до року ходила» [4], або «шоб дитина рухлива була» [7].

А потім передавали немовля рідним батькам і говорили: «Взяли в вас нехрищену, принесли хрищену, від Бога благословенну» [5].

Після цього в хаті новонародженого влаштовували гостину. Під час святкування гості дарували дитині гроші, а з середини ХХ ст. – ще й одяг іграшки, книги, а матері – полотно, рушники, продукти. Батьки, в свою чергу, дарували «куму сорочку, а кумі – то на плаття, то на блюзку матерії, рушник» [9].

Після обдаровування дитини влаштовувалось вшанування та обдаровування баби-повитухи, чим підкреслювалась особлива її роль в обряді родин та хрестин. Дійство починалося з того, що баба-повитуха обдаровувала всіх гостей калачем (кумів – двома калачами) з «квіткою» – букетик з васильок та барвінку. Одруженим давали калач з однією квіткою, а неодруженим – з двома, щоб мали пару. Гості дякували за калач, «квітку», клали гроші, примовляючи: «Бабці на капці» [7]. Власне обдаровуванням баби-повитухи обряд хрестин закінчувався.

Коли дитині минав рік батьки влаштовували «пострижини». Це було традиційне відзначення річниці від дня народження дитини. На цей ювілей обов'язково запрошували хрещених батьків. «Кум повинен постригти дитину – чи хлопчик, чи дівчинка – воно тоді крепше буде рости волосся» [3]. Дитину садовили на подушку чи кожух, і кум, тричі перехрестивши, легенько вистригав ножицями навхрест у неї пучок волосся, яке віддавав на зберігання матері. «Ті косики так і можна зберігати всьо життя – тоді волосся не випадає, не плішивіє голова» [10]. Після цього влаштовували гостину.

Цікавий звичай «виряджати дитину на свій хліб» побутував до середини ХХ ст. в селі Хатки. Коли мама переставала годувати дитину груддю, «то на груди (сповитої дитини) кладе гроші мідні і тако зав'язує дитині на грудях – це вже йде на свій хліб, бо вже ж грудь мама не дасть, а вже ж треба їсти хліб, борщ, кашу» [4].

З середини ХХ ст. докорінні перетворення в культурі та побуті українського народу зумовили зміни і в родильній обрядовості. Зокрема, розширення сфери медичного обслуговування спричинило відхід у минуле ролі баби-повитухи, зникли і магічні дії та обряди, пов’язані власне з пологами. Церковні обряди – хрещення, «вивід» набули широкого побутування після радянської доби, хоча заборони жінці виходити «на люди» протягом сорока днів практично не дотримуються (проте в церкву до «виводу» не ходять). Роль баби-повитухи під час гостини після хрещення виконує власна бабуся. Перший постриг дитини проводять у рік, але магічних дій (саджання на вивернутий кожух чи подушку) не дотримуються, проте волосся намагаються зберігати. Донині додержуються тих прикмет і заборон, що регламентують поведінку вагітної та спрямовані на захист від злих сил (сувора заборона працювати у святкові дні та неділю, намагання вберегти вагітну від стресу, не показувати стороннім людям дитину до хрещення тощо).

Отже, знання, що сприяли народженню і плеканню здорової дитини, в тій чи іншій мірі і нині зберігаються у традиційній обрядовості жителів Східного Поділля.

Джерела
1. Запис Р.Дубини 22.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Гриб Ганни Іванівни, 1932 р. н.
2. Запис Р.Дубини 21.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Губчакевич Фросини Антонівни, 1935 р. н.
3. Запис Р.Дубини 22.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Ковальчук Євгенії Григорівни, 1936 р. н.
4. Запис Р.Дубини 19.06.2009 р. в с. Хатки Жмеринського району Вінницької області від Кручініної Ганни Михайлівни, 1943 р. н.
5. Запис Р.Дубини 20.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Марущак Марії Федорівни. 1923 р. н.
6. Запис Р.Дубини 19.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Матещук Євгенії Семенівни, 1926 р. н.
7. Запис Р.Дубини 29.10.2011 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Ремез Наталії Ігнатівни, 1923 р. н.
8. Запис Р.Дубини 21.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Семенюк Олександри Григорівни, 1933 р. н.
9. Запис Р.Дубини 23.06.2009 р. в с. Голубівка Жмеринського району Вінницької області від Чмих Тетяни Никифорівни, 1930 р. н.
10. Запис Р.Дубини 29.10.2011 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Чухась Євгенії Романівни, 1938 р. н.