Метою створення музею, на думку британського історика та мистецтвознавця сера Чарльза Роберта Саумареза Сміта, є вилучення історичних артефактів з їхнього поточного контексту й використання, а також розміщення їх у новому середовищі, яке може забезпечити їм збереження сталого значення [11].

     Артефакти, вилучені з обігу та об’єднанні в зібрання, формують фонди музеїв, у яких перебувають найрізноманітніші предмети й об’єкти природи чи матеріальної культури людства. М. Рутинський визначає музейний фонд як повне зібрання матеріальних предметів, зосереджене в експозиційних залах та сховищах музею [6]. М. Бєлікова погоджується з М. Рутинським й описує музейні фонди як колекції, які знаходяться у сховищах, експозиціях або на виставках музею [4, 32]. О. Салата, О. Гончарова, С. Пустовалов під поняттям «фонди музею» розуміють усю науково організовану сукупність матеріалів, прийнятих музеєм на постійне зберігання [7, 87; 1, 126]. Словник‑довідник музейного працівника О. Овчарової уточнює визначення фондів музею, вказуючи, що це сукупність усіх матеріалів, що надійшли на постійне зберігання до музею відповідно до прийнятих правил (інструкцій) [9, 18]. Відповідно до Інструкції з організації обліку музейних предметів, затвердженої наказом Міністерства культури України від 21 липня 2016 року № 580 (далі – Інструкція № 580), фонд музею – це сукупність основного й науково‑допоміжного фондів музею [3].

     Однак усі ці визначення не дають розуміння того, що до музею, а відповідно – до складу музейного фонду надходить дуже велика кількість різних за своїми фізичними, історичними та культурними значеннями предметів та матеріалів, які потребують не тільки організації, на що вказує О. Салата, але й структурування, кодифікації та каталогізації. Актуальним залишається впровадження та використання детального та структурованого документування саме для збереження сталого значення у процесі вилучення артефакту із середовища. Найближче до формулювання цієї думки у своїх визначеннях підійшов Р. Микульчик із визначенням фондів музею як науково організованої, облікованої та структурованої сукупності музейних предметів у складі музейного зібрання [10, 115].

     Метою статті є дослідження історії структурування фондової колекції НМНАПУ та виокремлення критеріїв та методів такого структурування.

     Суттєва відмінність музеїв від інших великих колекцій полягає, по‑перше, у тому, що значення, які надаються артефактам, не повинні бути довільними, і, по-друге, колекції повинні бути відкритими й доступними принаймні для частини громадськості, яка зможе отримати відповідні знання від знайомства з артефактами колекції [11].

     Облік музейних фондів необхідний саме для того, щоб систематизувати музейні пам’ятки та згрупувати їх за чіткими критеріями, у такий спосіб зробивши їх доступними та відкритими. Облік та зберігання музейного фонду чітко регламентується положеннями Закону України «Про музеї та музейну справу», а також низкою типових положень та інструкцій профільного міністерства [2].

     Зважаючи на те, що фонди музею є основою для реалізації головних напрямків музейної діяльності, вони потребують наукової організації та структурування. В основі наукового аналізу та синтезу музейних предметів за класами та певними категоріями лежить декілька системоутворюючих критеріїв, які враховують фізичні особливості самих предметів, умови зберігання, історичний, географічний, культурний контекст та значимість артефактів, спосіб фіксації ними інформації та інше.

     Зокрема, за критерієм значимості артефакту фонд музею поділяють на основний та науково‑допоміжний. Належність предметів до певного фонду підтверджується рішенням фондової закупівельної комісії музею й оформлюється протоколом, який затверджується керівником та скріплюється печаткою музею [3].

     Новоприбулу пам’ятку в музеї детально обстежують та досліджують. Результати таких досліджень заносяться до науково‑уніфікованого паспорта музейного предмета [5], який є фактично основним та вичерпним документом на музейний предмет та містить повну експертну інформацію про наукову, культурну, історичну цінність артефакту, його зовнішній вигляд, матеріали та техніку, за допомогою яких він створений. За результатами досліджень артефакт проходить перший рівень систематизації – віднесення до основного чи науково‑допоміжного фонду.

Предмети, внесені до науково‑допоміжного фонду, надалі можуть систематизуватися за такими групами зберігання:

-         наочні матеріали, які використовуються для розкриття експозиційно‑виставкових тем (муляжі, макети, зліпки, реконструкції, діаграми, копії музейних предметів, плани, карти, схеми, креслення тощо);

-         автентичні предмети, що становлять інтерес для фондів музею, але які надійшли в незадовільному стані збереженості й потребують значної реставрації;

-         археологічні масові предмети та природні матеріали (зокрема антропологічні, палеозоологічні, палеоботанічні та інші об’єкти), що не пройшли камеральну обробку;

-         предмети, що не мають значної музейної цінності, але які становлять інтерес як допоміжний ілюстративний або інформаційний матеріал;

-         фотоматеріали (зокрема негативи й фотовідбитки), отримані в процесі фотофіксації музейних предметів;

-         інші предмети й матеріали, що не належать до жодної із вищезазначених груп зберігання [3].

     Водночас Інструкція № 580 декларує, що музейні предмети, які належать до основного фонду, підлягають систематизації за групами зберігання залежно від профілю музею. Наприклад, для музеїв історичного профілю Інструкція № 580 пропонує такі джерела для віднесення до основного фонду та наступні групи зберігання [3]:

Джерело: Інструкція з організації обліку музейних предметів / Наказ від 21.07.2016 № 580 / Міністерство культури України

     Наукова інвентаризація – це друга основна стадія обліку музейних предметів і колекцій основного фонду, на якій фіксуються наслідки вивчення та наукової атрибуції для юридичного закріплення предметів за певною музейною колекцією, групою із метою охорони наукових даних /інформації/ про них. На цьому етапі обліку здійснюється наукова обробка музейного предмета, тобто вирішується завдання його вивчення й наукового обліку [8].

     Інвентаризація – це основна форма вивчення, опису, наукового визначення музейних предметів основного фонду. Основна мета інвентаризаційної діяльності полягає в тому, щоб систематизувати сукупність різносутнісних історичних джерел, структурувати їх за чіткими класифікаційними критеріями та правильно розподілити за інвентарними групами зберігання відповідно до класифікації основного фонду, прийнятої конкретним музеєм. Такий розподіл полегшує вивчення й реєстрацію музейних предметів в інвентарних книгах, створення необхідних умов для збереження. Для кожної групи зберігання створюється окрема інвентарна книга. Інструкція № 580 декларує, що «кожний предмет реєструється в інвентарній книзі за окремим обліковим номером». Водночас та ж Інструкція № 580 пояснює, що предмети, що складають невелику групу зберігання, зокрема тематичну колекцію (колекція монет, сервіз, меблевий гарнітур тощо), реєструються в інвентарній книзі за одним обліковим номером з дробовим позначенням, яке вказує на загальну кількість предметів [3].

     Однак, як показує досвід, облік будь-якої групи предметів під одним інвентарним номером створює значну кількість проблем з обліком зберігання та переміщення таких предметів, а особливо в разі потреби перемістити частину предметів групи (одного стільця з гарнітуру, однієї тарілки із сервізу, декількох монет із колекції).

     Отже, записи в облікових фондових документах мають бути не тільки детальними, але й чітко структурованими. Водночас у період активного впровадження електронного обліку та комп’ютерних технологій, інформація про музейний предмет повинна бути також уніфікованою, що полегшить облікову, класифікаційну та систематизаційну роботу з музейним фондом. Тому, дуже важливо не тільки правильно систематизувати джерела у фондовій збірці, але й правильно їх обліковувати.

     Національний музей народної архітектури та побуту України (НМНАПУ) є скансеном, тобто музеєм історико‑етнографічного профілю. У рік створення музею (1969 р.) існувало лише дві інвентарні групи збереження основного фонду: «Етнографія» й «Живопис». До першої групи були віднесені всі музейні предмети, які на той момент були прийняті та обліковані в НМНАПУ, окрім двох ікон, які інвентаризували до групи збереження «Живопис». Уже в 1970 році до НМНАПУ було прийнято 48 пічних кахлів, частина яких складала повний набір для печі, що спонукало систематизувати їх до окремої групи зберігання, яка отримала назву «Архітектура (кахлі)». Пізніше, однак, існування такої групи було визнано недоцільним. Тому, після 1972 року керамічні кахлі інвентаризуються до інвентарної групи «Кераміка, скло» нарівні з іншими керамічними виробами. До групи «Архітектура (кахлі)» за три роки увійшло 112 музейних предметів. Також частина предметів, що надійшла до НМНАПУ в 1970 році була інвентаризована до обмінного фонду.

     Зважаючи на те, що НМНАПУ – це музей архітектури, важливим критерієм систематизації є рухомість артефактів, відповідно до якого джерела поділяють на два класи пам’яток: рухомі та нерухомі. У межах НМНАПУ нерухомі пам’ятки атрибутуються за змістом як архітектурні, а рухомі – як етнографічні, тобто як пам’ятки, які зберігають інформацію про побут та культуру народу. Інвентарна група зберігання «Архітектура» фондового зібрання НМНАПУ налічує 305 музейних предметів. До групи входять архітектурні об’єкти різних розмірів та значення. Визначними пам’ятками є церкви, обліковані у фондах музею та розміщені на території НМНАПУ. На території НМНАПУ розміщено 5 церков: церква Святої Параскеви П’ятниці із с. Зарубинці Черкаської області 1742 року (КН‑1232/14, АРХ‑69), церква Святого Михаїла із с. Дорогинка Київської області XVI ст. (КН‑1232/13, АРХ‑68), церква Святого Миколая із с. Зелене Тернопільської області 1817 року (КН‑1072/2, АРХ‑23), церква із с. Канора Закарпатської області 1792 року (КН‑1566/24, АРХ‑136), церква із с. Кисоричі Рівненської області 1784 року (КН‑1570/18, АРХ‑230). До НМНАПУ перенесені також господарські та громадські споруди, хати та малі архітектурні форми з різних регіонів України, які є пам’ятками архітектури різних історичних періодів. Окремою групою, що привертає увагу, стоять споруди, які відтворюють господарство українського села з кожної області України середини ХХ ст.

    Відповідно до способу фіксації інформації на сучасному етапі виділяють сім основних типів джерел основного фонду музею: речові, образотворчі, письмові, природничі, фонічні, фото- і кіноджерела.

     Речові – це музейні предмети, речі, зроблені людьми, які володіють певною утилітарністю, тобто містять інформацію про господарську діяльність, побутовий устрій, соціальну організацію, естетичні та релігійні уявлення (знаряддя праці, зброя, вбрання, прикраси, предмети побуту, предмети культового значення тощо). Інформація, що міститься в речовинному джерелі, передається безпосередньо через матеріальну сторону предмета – його форму, пристрій, матеріал, розмір, вагу, колір. Речові пам’ятки дуже важливі: вони надають експозиції наукової достовірності, наочності.

     Для класифікації речових джерел використовують різні види критеріїв: матеріал, функціональне призначення (знаряддя праці, зброя, предмети побуту), зміст, походження територіальна ознака, час створення, авторська приналежність тощо.

    За змістом речові джерела класифікують як історичні, археологічні, етнографічні, історико-культурні, декоративно-ужиткові, ритуальні, науково‑технічні тощо.

     Науково‑технічні пам’ятки – це зразки технічних об’єктів (інструменти, устаткування, механізми, машини, оригінальні творіння технічного генія людства), а також документи, що знайомлять відвідувачів з історією різних винаходів та еволюцією техніки й технологій.

     Ритуальні джерела – це артефакти, пов’язані з культовими обрядами та релігійними традиціями.

     У 1971 році в НМНАПУ була створена інвентарна група «Церковне начиння», до якої почали інвентаризувати ікони, обрядові предмети, іконостаси, одяг священників тощо. Проте згодом було виявлено, що атрибуція обрядових та ритуальних предметів до групи зберігання «Церковне начиння» не є зручною в межах НМНАПУ, зважаючи на порівняно малу кількість таких предметів у фонді НМНАПУ (на сьогодні ця група зберігання налічує приблизно 900 музейних предметів) та суттєво різні умови зберігання для окремих матеріалів цієї групи. Тому, у 1979 році було прийнято рішення групу закрити.

    Археологічні джерела – це речові пам’ятки дописемного періоду. У НМНАПУ це нечисленна група, яка об’єднує в собі предмети побуту та архітектури, виявлені під час археологічних експедицій.

    За матеріалом речові джерела можуть поділятися на такі підгрупи: дерево, метал, камінь, кераміка, скло, тканина, кістка, перламутр тощо.

      У 1971 році в міру наповнення фондів музею стало зрозуміло, що фонд потребує значно глибшого структурування та інвентаризації за більшою кількістю груп збереження. За основу подальшого поділу на групи етнографічних джерел був узятий принцип поділу предметів за матеріалом виготовлення та призначенням. Так, музейні предмети, що раніше обліковувалися у групі зберігання «Етнографія» були класифіковані на такі інвентарні групи: «Дерево, метал», «Кераміка, скло», «Тканина», «Одяг», «Музичні інструменти», «Церковне начиння». У такий спосіб ікони, наприклад, які надходили до НМНАПУ в 1969–1970 роках, інвентаризувалися або до групи зберігання «Етнографія», або «Живопис», з 1971 року, як предмети ритуального значення, – до групи зберігання «Церковне начиння», а з 1979 року ікони, як і інші предмети релігійного значення, інвентаризувалися спочатку у групи зберігання за матеріалом, а вже потім у межах інвентарної групи зберігання каталогізувалися за географічною ознакою, значенням, часом побутування та виготовлення. Тому, з 1979 року ікони, які надходили до НМНАПУ, знову опинялися в інвентарній групі «Живопис», орієнтуючись насамперед на вимоги щодо збереження образотворчих артефактів.

     Найбільшою групою зберігання в НМНАПУ є речові джерела. Група поділена в межах музейного зібрання на декілька інвентарних груп, серед яких найбільшою на сьогодні є група збереження «Кераміка, скло», яка налічує понад 9900 музейних предметів, включно з декоративно-ужитковими, скульптурними, виставковими зразками кераміки та скла.

     Майже 8300 музейних предметів налічує інвентарна група «Дерево, метал», яка містить як декоративно-ужиткові предмети, так і декоративні різьблені картини, частини іконостасів. Окремо інвентаризують музичні інструменти, які не відносять до групи «Дерево, метал», виділивши для них окрему інвентарну групу «Музичні інструменти» в 1972 році.

      Артефакти, виконані із тканини, інвентаризуються в межах основного фонду до груп «Тканина» та «Одяг», орієнтуючись не лише на спосіб фіксації інформації, але й на функціональне призначення джерела, що дозволяє покращити пошук та уніфікувати умови зберігання. В інвентарній групі «Тканина» обліковується понад 6900 музейних предметів, а у групі «Одяг» – приблизно 8000 предметів, виготовлених не тільки із тканини, а й зі шкіри, вовни, каміння (прикраси).

     Окремою підгрупою серед речових джерел часто виділяють нумізматичні джерела (колекції монет і паперових грошових знаків, значків, орденів, медалей тощо), які виокремлюються за історичними періодами, місцем виготовлення та іншими специфічними ознаками. У фондовій збірці НМНАПУ також створена інвентарна група «Нумізматика», яка була виокремлена в 1972 році й на сьогодні налічує 376 музейних предметів.

     Образотворчі джерела – це музейні предмети, які містять інформацію, зафіксовану за допомогою зорового образу (оригінальні твори живопису, графіки, іконопису, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, предмети народної творчості: різьблення, гончарства, килимарства, вишивки, ковальства тощо, а також твори новітніх різновидів і напрямів художньої діяльності). Вони цінні тим, що допомагають розкрити зміст експозиції, дають яскраве образне уявлення про різні події й талант нашого народу.

     Твори мистецтва спочатку поділяються на види (живопис, скульптура, графіка), а потім – за часом створення, школами, жанрами, авторською приналежністю. Принципами розподілу схематичних зображень можуть виступати територіальна ознака, час створення, техніка виготовлення, зміст.

     З подальшим поповненням фондів НМНАПУ в 1972 році продовжувала збільшуватись різноманітність артефактів, що призвело до створення двох інвентарних груп: «Графіка» та «Графіка Радянська». До другої групи були інвентаризовані не тільки графічні зображення радянської тематики, але і взагалі вся графіка, створена за часів Радянського Союзу. На той час це означало, що всі графічні роботи, які надходили до основного фонду НМНАПУ, інвентаризували до групи зберігання «Графіка Радянська». Незважаючи на те, що група «Графіка» існувала та не була закрита, група не поповнювалася, налічуючи лише 29 робіт станом на 2021 рік. Водночас у 1998 році було призупинено поповнення групи зберігання «Графіка Радянська». На сьогодні група налічує 1652 музейних предмети.

     Найскладніша ситуація із систематизацією склалася з іконами, які надходили до музею колекціями, у складі іконостасів, поодинокими артефактами, у складі групи предметів, привезених із відряджень, у понівеченому вигляді. Від часу заснування НМНАПУ не було вироблено певного критерію, за яким такі роботи систематизувати. Тому, спочатку їх інвентаризували до інвентарної групи «Етнографія», потім до «Живопису», потім до «Церковного начиння», потім знову до «Живопису», а часом ікони потрапляли до інвентарної групи «Дерево, метал». Зрештою, каталогізувати чи інвентаризувати ікони фондової збірки НМНАПУ є вкрай працемістким завданням, яке ще й ускладнюється відсутністю електронної бази обліку музейних предметів у музеї. Інвентарна група «Живопис» на сьогодні налічує майже 3300 музейних предметів.

     Писемні джерела – це музейні предмети, що містять інформацію, зафіксовану за допомогою знаків письма – букв, цифр та інших символів (пам’ятки древніх і зниклих писемностей, хроніки, літописи, рукописи, документи, листування, статистичні матеріали, першодруки і стародруки та ін.).

    Наявні в музеї колекції писемних джерел залежно від їхньої кількості та різноманітності можуть поділятися на групи музейних предметів, як‑от: рукописні і друковані, громадські й особисті матеріали, періодичні й неперіодичні видання, книги, листівки, газети, бланки.

     Національний музей народної архітектури та побуту України за своїм профілем є історико‑етнографічним музеєм та не спеціалізується на збиранні та зберіганні виключно писемних джерел, а отже кількість та різноманітність таких артефактів у фондах НМНАПУ не є визначною. У зв’язку з цим предмети цієї групи інвентаризувалися здебільшого до груп зберігання, близьких за способом фіксації інформації або за сутністю. Так, церковні книги могли бути віднесені до інвентарної групи «Церковне начиння», журнали інвентаризувалися за тематикою – до груп «Одяг» або «Музичні інструменти». У 1972 році створено інвентарну групу «Рідкісна книга», до якої протягом усього періоду існування НМНАПУ було прийнято та обліковано 161 музейний предмет. Проте музейний фонд НМНАПУ продовжує збільшуватися та урізноманітнюватися. У зв’язку з цим та для удосконалення системи обліку та зберігання, а також для полегшення пошуку музейних предметів у 2017 році були створені інвентарні групи «Документи» та «Листівки, газети, книги, плакати», які наразі продовжують поповнюватися.

  До природничих джерел відносять:

-         зразки порід і мінералів, ґрунтів;

-         гербарії;

-         колекції рослин, кісток вимерлих тварин;

-         опудала зниклих, вимираючих, рідкісних і типових видів живих організмів;

-         вологі й сухі зоологічні препарати тощо.

     Фонічні джерела – це музейні предмети, на яких за допомогою спеціальних технічних пристосувань зафіксована інформація у вигляді звуків людської мови, шумів, музики та ін. Вони можуть передавати голос видатної особи, особливості інтонації читця, виконавську майстерність музикантів, силу оплесків глядачів. Це воскові вали або циліндри (первинні носії запису), патефонні й грамофонні пластинки, магнітні стрічки, компактні диски.

     Грамофонні й патефонні пластинки, які інколи траплялися під час поповнення фондового зібрання НМНАПУ, інвентаризувалися разом із музичними інструментами, з якими надходили до колекції, а саме до групи зберігання «Музичні інструменти», яка була створена в 1972 році та регулярно поповнювалася. На сьогодні в групі «Музичні інструменти» обліковується приблизно 750 музейних предметів, з них – понад 100 платівок для грамофону чи патефону.

     Фотоджерела – це музейні предмети, що містять інформацію у вигляді зображення, отриманого за допомогою фотоапаратури. Це можуть бути не тільки фотографії, але й негативи на склі, плівці й інших матеріалах, фотовідбитки на папері, кераміці, металі, діапозитиви на склі або плівці.

     Інвентарна група зберігання «Фото» в НМНАПУ була створена у 2017 році для обліковування фотоджерел, які надходили на зберігання до збірки НМНАПУ. До 2017 року фотоджерела фондового зібрання НМНАПУ, з огляду на їхню нечисленність, інвентаризувалися до інших груп зберігання, що ускладнювало їх пошук, каталогізацію та статистичний облік.

     Кіно- та відеоджерела – це музейні предмети, що містять інформацію у вигляді динамічного зображення, яке фіксується й відтворюється за допомогою технічних засобів [7, 90–91].

     Відповідно до приналежності до певної персоналії або видатної історичної події виокремлюють групу меморіальних джерел. Меморіальні джерела – це найрізноманітніші й найчисленніші предмети й матеріали, пов’язані із життям і діяльністю видатних людей, а також надгробки, меморіальні знаки та архітектурні комплекси на увічнення різних історичних подій.

     Меморіальних колекцій у НМНАПУ є декілька: «Меморіальна колекція Олексія Долі», «Меморіальна колекція Левка Григоровича Лук’яненка», меморіальна колекція П. Т. Тронька «Академік П. Т. Тронько – подвижник музейної та пам’яткознавчої справи України», меморіальна колекція Д. Мохорука «Колекція українських старожитностей, зібрана Д. Мохоруком». Проте такі колекції не мають окремої інвентарної групи зберігання, а відповідно – й інвентарної книги обліку. Вони інвентаризуються до інвентарних груп зберігання за матеріалом, а надалі, як і колекції, каталогізуються та позначаються в усіх облікових документах.

     Окремою інвентарною групою в НМНАПУ є інвентарна група «Сучасне село». Це єдина інвентарна група, яка об’єднує в собі історичні джерела з різних матеріалів та з різними способами фіксації інформації, поєднані за критерієм часу та місця побутування. Ця інвентарна група налічує приблизно 10 000 музейних предметів – це не тільки предмети побуту, меблі, одяг, але й книги, документи фотографії, картини. До цієї ж інвентарної групи віднесені меморіальні колекції фондового зібрання НМНАПУ, які відносяться до того самого історичного періоду. Загалом інвентарна група «Сучасне село» є повноцінним музейним зібранням, самодостатньою колекцією, яка цілком правомірно претендує на статус філіалу з відповідним поділом фонду на окремі інвентарні групи зберігання.

     Сучасний музей є складною системою, що здійснює широкий спектр функцій. Насамперед це ретельно відібрана, науково опанована колекція, що зберігає і збагачує колективний досвід суспільства, сприяє комунікації історії з відвідувачем зрозумілими йому засобами.

     В основі музею є фондова колекція – упорядкована й систематизована сукупність музейних предметів. Цінність музейного предмета визначається не лише якістю його фізичного збереження, а й збереженням його інформативного контексту й доступністю до музейного предмета і його документації. Структурування та систематизація, каталогізація та інвентаризація сукупності музейних предметів перетворює їх зі звичайного нагромадження в музейні фонди. Структурування музейних фондів допомагає у провадженні основних функцій музею – документуванні суспільного розвитку та комунікації з громадськістю.

    Фондове зібрання НМНАПУ налічує понад 76 600 музейних предметів. Інвентаризація, каталогізація, систематизація такого значного обсягу історичних джерел є надзвичайно працемістким завданням. Це клопітка наукова діяльність, яка вимагає від музейних працівників спеціалізованих фахових знань, високої кваліфікації й експертного досвіду. Найважливіша мета такої діяльності полягає в пошуку й зборі вичерпної інформації про ту чи ту пам’ятку, вивчення її в контексті подібних пам’яток, створення колекцій із метою подальшого їх експонування й широкої популяризації. Цей процес передбачає спеціалізовані наукові розвідки, пошуки, порівняння, експертні оцінки автентичності й приналежності експонату з метою надання доступу до зібрання щонайширшому колу зацікавлених осіб та розповсюдження науково обґрунтованого історичного наративу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.      Вступ до музеєзнавства і пам’яткознавства: навч. посібн. / за. наук. ред. О.М. Гончарової, С.Ж. Пустовалова. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2019. – 490 с.

2.      Закон України «Про музеї та музейну справу» // База даних «Законодавство України» / ВР України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/249/95-%D0%B2%D1%80
(дата звернення: 24.01.2022)

3.      Інструкція з організації обліку музейних предметів / Наказ від 21.07.2016 № 580 / Міністерство культури України // База даних «Законодавство України» / ВР України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1129-16 (дата звернення: 24.01.2022)

4.      Основи музеєзнавства: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / М. В. Бєлікова, В. М. Зайцева; Запорізький національний технічний університет. – Запоріжжя: ТОВ «ЛІПС» ЛТД, 2015. – 180 с.

5.      Порядок занесення унікальних пам’яток Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання / Наказ від 25.10.2001 р. № 653 / Міністерство культури і мистецтв України // База даних «Законодавство України» / ВР України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0144-02 (дата звернення: 24.01.2022)

6.      Рутинський М., Стецюк О. Музеєзнавство: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 428 с.

7.      Салата О. Основи музеєзнавства: навчально-методичний посібник / О. Салата. – Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2015. – 164 с.

8.      Склад фондів музею за значенням та юридичним становищем. Основні підходи до класифікації музейних фондів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://bookster.com.ua/sklad-fondiv-muzeyu-za-znachennyam-ta-yurydychnym-stanovyshhem-osnovni-pidhody-klasyfikatsiyi-muzejnyh-fondiv

(дата звернення: 24.01.2022)

9.      Словник-довідник музейного працівника / О. Овчарова, Р. Яушева Омельянчик, Л. Сургай – Київ, 2013. – 462 с.

10. Словник-довідник термінології музейництва / Р. Микульчик, П. Слободян, Є. Діденко, Т. Рак – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2012. – 128 с.

11. Museums, Artefacts, and Meanings. Charles Saumarez Smith. Vergo, Peter. The New museology. – 2006.