"Loading..."

Традиційні народні сорочки східної Бойківщини кінця ХІХ – середини ХХ ст. в фондовій колекції НМНАПУ

В статті охарактеризовані традиційні жіночі та чоловічі сорочки Східної Бойківщини (Долинського та Рожнятівського районів Івано-Франківської області) прослідковано їх трансформацію протягом ХІХ – середини ХХ століття на прикладі колекції Національного музею народної архітектури та побуту України.
Ключові слова: Бойківщина, чоловічий, жіночий одяг, сорочки, домоткане полотно, уставки, манжети, комір, вишивка хрестиком, гладдю.

Основними критеріями побутування кожного народу є мова, традиції, а також одяг. Одяг українського народу, окрім символу народності, виступає яскравою перлиною художньої творчості та духовної спадщини. Специфічною рисою традиційного українського одягу є його яскраво виражена регіональна специфіка, що слугує символом приналежності його власника до певного географічного та культурного простору, ідентифікує та визначає його духовно.
Народне вбрання східної Бойківщини, як всієї України середини ХІХ – початку ХХ століття надзвичайно різноманітне та багате. Тому не дивно, що український народний одяг досліджували багато науковців та етнографів.
Одним з найперших до вивчення традицій та побуту Бойківщини звернувся І.Вагилевич у відомій праці «Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині» (1878 р.), Я.Головацький «О костюме или народном убранстве русинов или руських в Галичине и северо-восточной Венгрии» (1867 р.).
Наукову роботу по вивченню народної культури вела Етнографічна комісія, створена при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові, особливо від часу, коли її у 1898 р. очолив І.Франко.
Цінним джерелом до вивчення етнографії бойків є запис, зроблений В.Гнатюком від народного майстра Йосипа Розовського: про обробку та вичинення шкір, крій та пошиття кожухів, знаряддя праці тощо. Ця розповідь послужила матеріалом для статей «Кушнірство в Галичині», «Ткацтво у східній Галичині» (1900 р.).
На початку 30-тих років ХХ ст., у зв’язку з організацією музею «Бойківщина» (м. Самбір) значна частина інтелігенції починає активно вивчати скарби матеріальної і духовної культури краю, з’являється багато публікацій, зокрема, виходить збірник «Літопис Бойківщини».
В 60-тих роках ХХ ст. етнографічний регіон обстежується працівниками Львівського відділення ІМФЕ АН УРСР, а також Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. Підсумки цієї діяльності знайшли своє відображення на сторінках «Матеріалів з етнографії та мистецтвознавства» (1963 р.), «Матеріалів з етнографії та художніх промислів» (1957 р.). У другій половині ХХ ст. виходять спеціалізовані праці про одяг, тканину, обробку шкіри, прикраси тощо К.Матейко «Етнографічні особливості одягу бойків» (1972 р.) «Український народний одяг» (1977 р.), «Український народний одяг. Етнографічний словник» (1996 р.), А.Будзана «Художні вироби з бісеру» (1976 р.), «Народні художні промисли Бойківщини» (1979 р.), Г.Гориня «Шкіряні промисли західних областей України» (1986 р.), С.Сидоровича «Художня тканина західних областей УРСР» (1979 р.), І.Гургули «Народне мистецтво західних областей України» (1996 р.), цикл акварелей створених художницею та етнографом О.Кульчицькою, втілені в альбом «Народний одяг західних областей України» (1959 р.) тощо.
Предметом вивчення і дослідження даної статті є традиційні сорочки Східної Бойківщини їх типи, декор та особливості.
Як відзначають дослідники, найбільш архаїчні види одягу збереглися у Карпатах у таких етнографічних групах, як бойки, лемки, гуцули. Ізольованість проживання, переважно в гірській місцевості, відбилася на побуті населення, що зберегло давні форми одягу та прикрас [4, с.66].
За призначенням одяг поділяється на натільний, поясний, нагрудний, верхній одяг, головні убори, взуття.
В статті ми розглянемо натільний одяг – чоловічі та жіночі сорочки Східної Бойківщини, а саме: Долинського та Рожнятівського районів Івано-Франківської області.
Фондова колекція одягу Східної Бойківщини налічує 38 одиниць зберігання. Сюди входить: верхній одяг, натільний, поясний, взуття, хустки, прикраси, тощо. З них чоловічих та жіночих сорочок – 16 одиниць зберігання.
Активне дослідження регіону та відповідне формування колекції Музею розпочалося наприкінці 70-тих років ХХ ст. науковими працівниками відділу «Карпати». Протягом 2007-2011 років науково-пошукові відрядження до Східної Бойківщини здійснював також відділ «Поділля» НМНАПУ.
Найбільшу частину колекції одягу, зокрема і сорочок, було знайдено та привезено із Рожнятівського району Івано-Франківської області. Так із с. Липовиця (5 одиниць зберігання); із с. Ілемня (4 одиниці зберігання); с. Ясень (1 одиниця зберігання); с. Луги (2 одиниці зберігання). Із Долинського району фондову колекцію поповнено 4 сорочками, знайденими в с. Лолин. Основним матеріалом для виготовлення сорочок було домоткане («сирове» або «кужівне») полотно із льону, рідше з конопель («конофель»), бо посіви льону на цій території давали кращий врожай.
З гарних лляних волокон («повісма тонкого») ткали густе, але м’яке «повісмєне полотно», з якого шили святкові та весільні сорочки. «Гребінне» полотно було середньої товщини. Із вичісок – «клоччя» – виходило грубе «клочєне» полотно. В деяких селах його називали «веретчіне» або «валовинне», яке використовували для пошиття буденних сорочок «клочанок», верхнього одягу, а також мішків. Фабричне («швабське») полотно увійшло в побут населення на початку ХХ століття.
На сорочки в народі казали - «рубатьє», «ринді», «ренді».
Кроїли сорочки з трьох полотнищ («півок»). «Третій брит пілки в сорочці з лівого боку - називався «третильниця» [7, с.300].
За способом з’єднання рукавів з горловиною були вони уставкові, з ромбовидним клином («квадратові клинці»). Уставка розширювала плечову частину й давали можливість зробити горловину більшою.
Далі виріз горловини дрібненько збирали («проморщували»), а саме стягували на нитку швом «гречичка», «під глу» чи «поза іглу» та закладали зібрану частину під комір. Деякі жінки для більшої декоративності виробу приморщували не на одну, а на дві і навіть три нитки, прокладені через певну відстань. Такі сорочки з призбируванням в народі називали «рішені». Цей цікавий та характерний прийом зберігся в одязі бойків до середини ХХ століття.
Рукави викінчувалися довгими до 15-20 см. «виложними» манжетами («дудами», «чохлами»), які загиналися на верх, в народі називали «дудами до загинок». Власне виложні манжети Східної Бойківщини унікальне явище не тільки в народному мистецтві Бойківщини, а й цілої України. Цю місцеву особливість найкраще демонструють музейні предмети із Рожнятівського району сіл Липовиця та Луги (О-5595; О-5596; О-8608) (фото 1, 2).

1 (1).jpg    2 (1).jpg

Для пошиття такого манжету брали прямокутний чи квадратний шматок полотна і згинали посередині. Одну половину густо вишивали, іншу перегинали. Краї пришивали до «зморщеного» рукава. Тож виходило, що сам манжет не облягав руку, а був оригінальної об’ємної трапецієвидної форми.
Часто манжет на зап’ясті застібався запонками («шпонками»). В середині ХХ століття з’являються нашивні металеві кнопки («затраски»).
Коміри («ковніри») були переважно відкладні. Місцева назва «виложні» або «відведені». Такий комір по довжині ділився на три частини, дві крайні з яких вшивалися, а третя – середня, яка припадала на спину, залишалася не вишитою. Орнамент вишивки неширокий стрічковий. Побутування такого відкладного коміра в українському одязі деякі дослідники пояснюють впливом тривалого панування поляків на теренах України, оскільки для українського одягу був характерним вузький стоячий комір [3, с.23]. Приклад такої сорочки – це жіноча сорочка із с. Ілемня Рожнятівського району (О-5507) (фото 7).

7.jpg

Рідше, але зустрічалися в побуті стоячі («сторчовані») коміри, вишиті по всій довжині вузьким стрічковим орнаментом. Зав’язували їх переважно червоною стрічкою («стьонжкою», «слічкою») або вовняними зав’язками («завйизки», «ущенки»). Пізніше защібали на скляні, металеві або з рогової кістки ґудзики («гудзікі»).
В сорочках розріз пазухи був посередині, на відміну від центральної і західної Бойківщини з традиційним розрізом збоку або позаду.
Чоловічі сорочки Східної Бойківщини – до початку ХХ століття були переважно архаїчного тунікоподібного крою. Така сорочка шилася з полотна, що складалося на плечах так, щоб обидві частини були рівними; плечовий шов був відсутнім, а по центру перегнутої частини вирізувався отвір для голови та розріз пазухи. До перегнутого полотнища пришивались довгі рукави. Нижче рукавів до стану додавались «бочки» у півполотнища завширшки та ластки (клинці, які вставлялися під рукавом).
По центру стану вирізувалася горловина з вузьким переважно стоячим коміром та глибокою пазухою, що застібалася ґудзиком або зав’язувалася на «ущенки».
На кінець ХІХ століття тунікоподібна сорочка виходить із масового вжитку. Натомість в побут входять сорочки, які мають уставковий крій. Такі сорочки заслуговують на особливу увагу, оскільки вишивання уставок чоловічих сорочок рідкісне явище в українському декоративному мистецтві. І тут можна не погодитися з відомою дослідницею народного одягу К.Матейко, яка констатувала, що: «Турківський район (центральна Бойківщина – авт.) є єдиним районом, де вишивали уставки сорочок» [4а, с.198]. Достеменно за польовими матеріалами автора та фондовою колекцією НМНАПУ можна стверджувати, що у більшості гірських сіл Східної Бойківщини до середини ХХ століття вишивали уставки чоловічих сорочок.
Це весільні сорочки із с. Ілемня Рожнятівського району (О-5508, О-5509) та с. Лолин Долинського району (О-5602). Вони уставкові, із приморщеним вирізом горловини та відкладним коміром. При цьому уставка кроїлася з двох елементів: перший ширший – прямий від вирізу горловини до плеча, другий прямокутник завширшки 10-15 см, в свою чергу розрізався ще й вертикально. Деталі вуставки декоровані неширокою лінійною вишивкою геометричого орнаменту шириною 3-4 см та змережувальним швом. Таким же вишитим орнаментом оздоблений і низ виробу. За традицією вишивку на уставках сорочок молодих хлопців виконували червоними нитками, а старших чоловіків – чорними. (фото 3; 5;).

3.jpg    5.jpg

Узори вишивок чоловічих сорочок Східної Бойківщини прості, в них переважають вузькі смуги геометричного орнаменту, виконані технікою «хрест» та «ретязь». Кольори чорні, сині, червоні.
У свята та у неділю сорочку чоловіки носили на випуск поверх штанів, щоб було видно вишитий низ з-під верхнього одягу, на будень заправляли.
Оздоблення одягу завжди було тісно пов’язане з віком та майновим становищем людини, рівнем життя, обрядовістю.
Традиційну бойківську вишивку найкраще можна побачити на рукавах жіночих сорочок. Класичний бойківський зразок вишивки – це смуга зашита дрібним геометричним та рослинно-геометричним орнаментом з прямокутників, квадратів і ромбів, так звані «вічки», об’єднані в одну композицію, яку замикали «ланцюги» із стебнівки або «ретязя» [2, с.25]. (фото 8). Інколи зустрічаємо поєднання геометричного малюнку та зооморфного. Часто композиції вишивки розміщувалися не тільки в лінійному напрямку, а й у шаховому порядку. Давніше колористична гама була переважно червоного, чорного, сірого, коричневого кольору. Лляні чи конопляні нитки для вишивання фарбували у відварі дубової кори або ягід вільхи, з додаванням для стійкості кольору купованого порошку сурику («копервасу»). Така кольорова гама була м’якою та природньою.

8.jpg

Треба відмітити, що початок ХХ століття в Україні характеризується процесом занепаду народного мистецтва в розумінні цілісності та національної неповторності. Фабричні вироби витісняють із вжитку домотканий одяг. «Села масово закидають свою ношу, модернізуючи, калічать її в страшний спосіб, через зле зіставлення частей одягу, а у вишивках через зміну мотивів та красок. Давніше кожне село мало свій стиль, а сьогодні все перемішалося» – так гостро пише про одяг прогресивна діячка тих часів О.Дучимінська [6, с.61].
В цей період в побут населення, як згадувалося вище, входить фабричне («швабське») полотно. Сорочки із купованих матеріалів вже кроїлися та шилися без «бочків», оскільки ширина фабричної тканини це дозволяла [8, с.793].
Під впливом міської моди з’являється жіноча сорочка з кокеткою і великим прямокутним вирізом «каре», зникають і «дуди до загинок». Не рідкістю в селах стають «блюзки» з купованих тканин.
Істотні зміни відбуваються і в орнаментальному оздоблені. На початку ХХ століття бойківська вишивка стає поліхромною, до класичних кольорів у вишивці додаються зелені, жовті, бузкові, фіолетові тощо. Також поповнюється орнаментикою з інших регіонів України. В другій половині ХХ ст. в жіночих сорочках активно починають вишивати окрім традиційних місць розташування орнаменту: уставок та чохлів, – і всю середню частину рукава, що говорить про масові запозичення та взаємовпливи.
Не оминули змін і в декоруванні чоловічих сорочок. В середині ХХ століття вони збагачуються рослинно-геометризованими мотивами пелюсток, квітів, галуззям тощо.
Широко входить в народний побут вишивка «хрестиком» та гладдю, витіснивши інші вишивальні техніки. «Гладь … була двох видів: «настилування» (лічильна гладь) і «гаптування». Настилування виконувалося паралельними стібками, відділеними один від одного на одну нитку. Гаптування не було пов’язане з рахуванням ниток; тому візерунок виходив дещо опуклим» [2, с.77]. Асортимент збагачується фабричними нитками, тонкою вовняною «волічкою», гарусом, бавовняними нитками, різнокольоровим муліне, металізованими нитками золотого та срібного кольору, парчевими нитками, шовковою ниткою «ліцетиною», бісером, стеклярусом тощо.
Аналізуючи народне вбрання, можна чітко уявити історичний розвиток народу, його художні смаки та творчий потенціал. Народний одяг тісно пов’язаний з побутом народу, його святами, звичаями, світоглядними уявленнями.
Розвиваючись і змінюючись, одяг східної Бойківщини, зокрема і сорочки, формувався протягом віків, зберіг в собі багато архаїчних рис у крої, оздобленні, способі носіння.
Особливістю цього регіону є краще збереження (до середини ХХ століття) традиційного народного одягу. Це зумовлено, насамперед, географічними особливостями (наявність гірських масивів), віддаленістю цієї території від великих міст, сповільненим суспільним розвитком тощо.
Консерватизм народної культури Бойківщини у позитивному його значенні, єднає її Гуцульщиною та Поліссям.

Список використаних джерел та літератури
1. Гонтар Т. О. Художні особливості одягу західних областей УРСР кінця 19 початку 20 століття// Матеріали з етнографії та мистецтвознавства 1975. – 240 с.
2. Гургула І. Народне мистецтво західних областей України, К.,1996. – 300 с.
3. Лебедева Н.И. Народный быт в верховьях Десны и в верховьях Оки. Часть 1. – М., 1927. – С.23
4. Матейко К. Этнографические особенности одежды бойков.// Карпатский сборник . – М., - 1976. – С. 123-132.
4 а. Матейко К. Український народний одяг. – К., 1977. – С.198.
5. Надопта А. Популяризація українського народного костюма в Галичині у 1930-хроках // Народний костюм як виразник національної ідентичності: Науковий збірник. - К., 2008. – С.11-19.
6. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969. – 241 с.
7. Онишкевич М. Словник бойківських говірок. - К.,1984. – 558 с.
8. Семчук Л. Вишивка в народному одязі Рожнятівщини та Долинщини // Народознавчі зошити – 2009. - № 5-6.–С.792-800.

Glavatska Lyudmila
(Kyiv)
TRADITIONAL FOLKS CLOTHS OF EASTERN BOIKYVSHCHYNA REGION END THE 19TH OF THE MIDDLE OF THE 20TH CENTURY

This article is about parts and materials of traditional folks cloths under (clothes), overcoat cloths, belt, hats, hair-dress, shoes of eastern Rozhnyativshchina end the 19th of the middle of the 20th century
Keywords: Boykivshchyna, Rozhnyativshchina, Dolinshchina men’s cloths, women’s cloths, linen, broadcloth, leather, under (clothes), overcoat cloths, belt, hats, hair-dress, shoes.
Коментарів: 0
Залиште свій коментар