Тричі на рік відпускав Господь померлих на землю: коли квітують жита, на Святвечір і на Великдень. Навесні, коли воскресала зігріта теплим сонцем земля, поверталися вони по небесному мосту з Вирію-раю і увесь світлий тиждень ходили серед живих. В цю пору людина згадувала, що не самотня вона на землі. Незримо стоять за нею душі предків, що відійшли у засвіти. Вони – духи Ладо, опікуни і покровителі світу живих. У справах мирських і у справах духовних – у всьому можна сподіватись на їхнє заступництво. У час великодній їх поминали, вшановували, їм догоджали, бо знали: не прощають вони тільки одного – забуття.
    В чистий четвер померлих зустрічали. Вірили: в ніч страсного четверга вставали вони з могил і поспішали до церкви справляти свій Великдень – Навський. Проти ночі на узвишші за селом розкладали величезні вогні – аби зігріти душі предків, що повертаються. Вдома ж на вікні запалювали лампадку, а ворота двору обв’язували рушником, щоб вони знайшли дорогу додому, де пізно увечері чекає на них родова поминальна вечеря, що об’єднує і мертвих, і живих.
    На Гуцульщині в чистий четвер від хати до хати ходили діти й гукали: «Грійте діда! Дайте хліба!» У відповідь їх обдаровували кукуцами – невеличкими хлібцями за спомин душі.  На городах же в той день розкладали вогні, і горіли вони довго-довго – аж до світанку. Їх не гасили, а сиділи біля них, допоки не згасне остання іскра, допоки теплий дим не зігріє землю, а тепло спогадів – душу.
    На Хоминому тижні померлих проводжали – у Вирій-рай, сонячний край, де завжди весна… чи за синє прадавнє море до мудреців-рахманів… а може на зелені ниви і поля… Ніхто того не знає і ніколи не знав. Проводжали молитвою і поминальною трапезою. До неї запрошували і покійних, приказуючи: «Святі родителі, ходіть до нас хліба-солі з’їсти! Їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, поминайте!» Христосуючись з ними, розбивали об могилу крашанку. Трапезу розпочинали з колива. Адже це – символи життя, його вічного відродження і оновлення. Пригощання дідів означало їх долучення до вічної круговерті життя і смерті, за законами якої живе природа, аби вони і самі їй, тій круговерті, сприяли…
    Існував архаїчний звичай: після молитви і частування влаштовувати веселі забави, пісні і хороводи. Так померлим намагались нагадати їхнє земне життя, повеселити їх, догодити і умилостивити. Бо знали: у час великодній єднаються світи, оновлюється простір і час, об’єднаний золотою ниткою пам’яті. І все пробачають померлі. Окрім забуття.