Був би сад, а солов’ї прилетять

У всі часи війна – це руїна, випробування і неймовірне горе. Але вона закінчиться і життя продовжиться – набереться сили наш український рід! Адже паросток від міцного зерна завжди здолає найтугішу землю і породить міцний сонячний колос.

Щоб український рід продовжив жити, як в минулі часи, так і сьогодні треба кинути у весняну землю зерно, аби мати хліб на столі. Ця дія залишається основою у світогляді хлібороба. 

Світ українського селянина завжди був пов’язаний з полем. Люди казали: «Візьмешся за землю – натрапиш на золото». Традиційно відлік польових робіт розпочинався від свята Теплого Олекси (30 березня). Люди вважали, що прийшов час тепла і починали готуватися до польових робіт: вирощували посадковий матеріал, перевіряли зерно та інвентар.

Весняна сівба зернових культур називається яровиною. Ці роботи на Теплого Олекси і навіть трохи раніше, залежно від погоди, першим починав Південь України. А з настанням тепла сівба зернових та зернобобових культур захоплювала всі українські землі. На Полісся посівна приходила після Благовіщення (тепер 7 квітня), бо могло бути ще холодно.

Наші діди та прадіди навесні садили здебільшого овес, пшеницю, ячмінь, жито, соняшник, кукурудзу, гречку, горох, розраховуючи так, що до середини літа вони виростуть, а до осені достигнуть.

Сьогодні селяни-аграрії, користуючись досвідом і знаннями предків, вирощують на українських полях щедрі врожаї, якими забезпечують Україну та багато країн у всьому світі. Так було, і так буде. Існує народна приказка: «Де господар гарно робить, там і поле добре родить».

Але яка ж життєво важлива робота в українців без традиційного обряду та святкового дійства?!

Початок оранки та сівби – велика подія у сільській громаді. Свято першої борозни мало глибоке родове коріння і супроводжувалося символічними обрядами. Щоб отримати гарний урожай, наші предки використовували магічні дії, які з часом трансформувалися в символічні обряди.

Дослідники-етнографи зібрали багато свідчень про традиції виходу хлібороба в поле. Василь Скуратівський у книзі «Місяцелик» зазначає, що в окремих селах Бойківщини на Благовіщення в хату заносили плуга, молилися, прикрашали його перед образами під час примовлянь та обрядової дії. До виходу в поле священики освячували зерно, благословляли хлібороба.

Окремої уваги заслуговує українська традиція «Вдовиного плуга», коли після Благовіщення чоловіки у громаді до оранки першими брали поля вдовиних та сирітських родин. Це підкреслює високу моральність і гуманізм нашого звичаєвого права.

Рано вранці у хаті був особливий настрій. Господар і родина, вбрані у сорочки, у яких причащалися під час останнього говіння в церкві, збиралися в поле. Усі разом зі свічками просили благословення для великої справи перед образами. З господарського двору, окропивши свяченою водою коней чи волів, селяни з веселими піснями рушали в поле.

Люди прагнули залишатися у святково-піднесеному стані, оминаючи сварки, напруження, навіть крик на тварин. Засівали ниву натщесердь. На місці відбувалося освячення плуга та першої борозни свяченою водою. Клали освячену хлібину на перший відрізок зораної землі, щоб вродило. У деяких селах у розкриту борозну клали яйця, срібні монети, щоб поле було чисте і родюче.

Розпочавши оранку, слідкували за межами поля. На кожному краю чи біля дороги замовлянням прикликали собі удачу.

На поле господарі брали з собою символічний хлібний хрестик, спечений на середохресному тижні в час посту. Цей обрядовий хлібець клали на край останнього повороту борозни на полі. Далі господар повертався обличчям до сонця, промовляв молитву «Отче наш» та починав повними жменями навхрест засівати ниву, примовляючи: «Уроди, Боже, і на чужу долю». Заволочивши поле по колу, господар зупинявся на останній борозні, щоб поділитися з людьми і худобою шматочком хлібчика-хреста, кинути шапку і перехреститися. Робота закінчувалася, коли поле заволочили. День завершувався святковою вечерею. Погонича, який біля худоби, обов'язково обдаровували.

На Черкащині до середини ХХ ст. існував яскравий звичай прикрашати борону, якою заволочували поле. На початок боронування інвентар заплітали молодим барвінком і, примовляючи, обсипали білим пір’ям домашньої птиці. Про цей звичай ми дізналися від Любові Богацької-Рижак (уродженки Черкащини), художнього керівника театрального гурту «Веселі українці» та фольклорного гурту «Малиновий дзвін» с. Іванковичі , що на Київщині.

Поверталися додому втомлені, щасливі і з гарною піснею чи примовкою:

В понеділок поїхали,
А в вівторок приїхали,

Вранці в середу орали,
В четвер плуга поламали,
У п'ятницю волів погубили,
А в суботу волів знайшли
І додому пішли...

Ця традиція і живий обряд проіснували до початку ХХ ст. та практично зникла в часи важкої колективізації.

Тим часом дівчата виходили на горбочки та галявинки, де розтанув сніг, закликати весну.

Весна-красна, прийди до нас! Агу!

Хлібами високими, пирогами пишними! Агу!!!

На Благовіщення незаміжні дівчата коси не заплітали і на прядиво не дивилися, бо мріяли про весілля: щоб розплели їм косу у час весіль. Агатангел Кримський, фіксуючи особливості та побут життя селян Звенигородщини писав про те, що від 26 березня за старим стилем (тепер 8 квітня)– на Благовісника – поверталися чорногузи і починали сіяти ярові хліби, розсаду на городину. А як прилетить ластівка, то старі люди радили сіяти гречку і казали про врожай не загадувати.

Діти кликали пташок та гуртом забавлялися цілим рядом весняних ігор. Ось приклад весняної дитячої пташиної гри – «Перепеличка».

На великому просторі гурт дітей, серед яких одна особа – перепеличка, а всі інші – кібці. Усі тримають в руках палиці. Перепеличка підкидає свою палицю, примовляючи: «Перепеличка – невеличка птичка. Кібчик більший, та не вловить!». Кібчики підкидають свої палиці, намагаючись збити палицю Перепелички. Гравець, який влучить, стає на місце перепелички. Якщо ні – Перепеличка продовжує дражнити кібчиків. («Дзиґа», 1999)

Вважалося, що на Благовіщення весна остаточно перемогла зиму, хоч ще можуть бути й випробування холодом. Весна переможе.

Пам’ятаймо свої традиції. Народна мудрість каже : «Земля, на якій народився – золота; вода, яку з дитинства пив – найцілюща».

Автор: Інна Кукліна.