Фото-проєкт «Історія крізь призму об'єктива: експозиція Полісся»

Автори ідеї та упорядники:
Борейко А.М.
Паращук М.А.

Українське Полісся - це етнографічний регіон, який простягається із заходу на схід, охоплюючи Волинську, Рівненську (Західне, або Волинське Полісся), північні райони Житомирської, Київської (Центральне, або Прип’ятське Полісся), Чернігівської та Сумської областей (Східне, або Лівобережне Полісся).
У давні часи Полісся було заселено племенами сіверян, древлян та волинян. Назва «Полісся» трапляється вже в працях давньогрецького історика Геродота. У «Галицько-Волинському літописі» (1274р.) згадується про князя Мстислава, який воював на Поліссі. У різні роки ХХ ст. частина Полісся відійшла до Білорусії (південь Брестської обл.) та до Росії (південь Брянської обл.).
Це рівнина, покрита лісами, луками, озерами, болотами, порізана річками, які належать до бассейну Прип’яті, Дніпра, Десни. Клімат вологий, з великою кількістю опадів, орних земель обмаль.
Життя поліщуків пов’язане переважно з лісом. До початку ХХ ст. (а в деяких селах і до середини) на Поліссі переважали натуральні форми господарювання. Селяни власноруч виготовляли для себе все необхідне. Найпоширенішими були заняття, сировиною для яких слугували природні багатства краю (ліс, глина, залізо, рослинне волокно) та продукти тваринництва (вовна, шкіра тощо). Поліщуки займались рільництвом, ткацтвом, гончарством, ковальством, деревообробкою, шорництвом, рибальством, мисливством, тваринництвом, лозоплетінням, добуванням дьогтю, виготовленням човнів, а також бджільництвом, збиранням ягід та грибів. Полісся славилось димленою «сивою» керамікою (Рокита), серпанковим одягом, тканими килимами (Бехи), рушниками, найкращі зразки яких представлені в інтер’єрах хат та фондах Музею.
Надзвичайно самобутня народна архітектура цього краю. В експозиції Музею представлені такі типии споруд: хата, комора, стебка, клуня, кліть, хлів, хлівчук, вітряк, колешня, тік, шопа, культові споруди тощо. Особливостями архаїчного Полісся були курні та напівкурні хати з глинобитними печами та «волоковими» (затягнутими дерев’яними дощечками) вікнами, освітлення оселі «світочем». Саме тут зустрічаємо архаїчні конструктивні прийоми в будівництві: зведення споруд з кругляка, тесаного брусу, на сохах та з плетеними стінами. Рубленими були не тільки стіни будівель, а й огорожі, криниці, вітряки. До XX ст. збереглися будівлі з накотними дахами, на підсішках та з плоскими дахами, які покривали соломою, колотою дошкою, ґонтом, драницею, землею та лубом.
Своєрідним є й планування поліської садиби: однорядова забудова, хата з притулами, окружний, аб озамкнутий двір, дворище на двіхати. Найстаріша споруда в Музеї - хата із с. Самари Волинської області, датована 1587 р.

Крупорушка виявлена у селі Архипівка, Семенівського району, Чернігівської області. Останній власник Смілин Микола Андрійович. Виявлена у 1974 р. експедицією музею в складі Ігоря Мойсеєва, Лідії Орел та Людмили Зуєвої. Будована для одноосібного господарства, після встановлення досконаліших  механізмів-вальців на початку ХХ ст. стала неприбутковою. З 1930‑х років була власністю колгоспу, використовувалася за призначенням.

Виявлена у 1971 р. експедицією у складі Сергія Верговського, Лідії Орел, Ігоря Мойсеєва. Споруда первісно зведена як трикамерне житло. За інформацією власниці,  Дорошенко Єфросинії хату було побудовано приблизно в кінці ХІХ ст.  Роботи виконувались народними майстрами згідно усталених традицій. У с. Мамекіне хату перевезено з сусіднього с. Полюшкіне в 1923 р.


До музею церква перевезена у 1978 р. із Рівненської області, Рокитнівського району, с. Кисоричі. Вона споруджена місцевими майстрами. Датується 1789 р. За М. Теодоровичем її верхи були змінені у 1871 р. і церква з триверхої стала одноверхою. З повідомлень імператорської археологічної комісії випливає, що вже на початку ХХ ст. (у 1909 р.) церкву цю хотіли розібрати у зв’язку з аварійним станом. Однак, через високу мистецьку цінність її іконостасу, було вирішено її зберегти.

Тік перевезений до музею у 1975 р. з Житомирської області, Олевського району, с. Кишин. Останній його власник Михайленко Микола Олексійович одержав споруду у спадок. Тік виявлений у 1971 р. експедицією музею в складі Сергія Верговського, Станіслава Смолінського та Лідії  Орел.

Тік перевезений до музею у 1977 р. із Житомирської області, Олевського району, с. Озеряни. Остання його власниця – Красавіна Єва Федорівна. Споруда будована народними майстрами згідно місцевих традицій як споруда для зберігання й обмолоту снопового хліба. Він був виявлений під час пошукової експедиції етнографом музею Раїсою Свиридою.

Хата перевезена до НМНАП України у 1978 р. із Рівненської області, Зарічненського району, с. Серники. Замовник невідомий, останній власник Полюхович Іван Семенович. Споруджена місцевими майстрами, що будували у 1821 р. церкву в селі і за рішенням парафії верхи соснових хлистів, з яких тесали бруси на церкву, передали самому бідному селянинові для хати, яку й було зведено.

Хата перевезена до музею з Рівненської області, Рокитнівського району, с. Блажове. Хата будована місцевими майстрами. Замовник невідомий. Останній власник Мізюркевич Ховрина Степанівна.  Споруда виявлена у 1971 р. експедицією в складі Сергія Верговського, Станіслава Смолінського та Лідії Орел.

Тік перевезений до музею у 1974 р. із Рівненської області, Рокитнівського району, с. Більськ.  Його замовник невідомий. Останній власник току –Борисовець Микола Михайлович. Виявлений у 1971 р. експедицією музею у складі Сергія Верговського, Станіслава Смолінського, Лідії Орел. Первинно побудований у с. Блажове. У 1919 р. перевезений в с. Більськ на садибу Борисовця Миколи Михайловича, де й простояв до перевезення в музей.

Хата була перевезена до НМНАП України у 1975 р. із с. МульчиціВолодимирецького району Рівненської області. Ця територія належить до басейнів середніх і нижніх течій річок Стир і Горинь. Ці райони належать до малозаболочених із розвиненим землеробством.

До музею кузня перевезена з Волинської області, Старовижівського району, с. Залюття. Її будівник невідомий, замовник невідомий. Останній її власник Іван Марчук. Виявлена кузня в 1970 р. експедицією у складі Сергія Верговського та Станіслава Смолінського. Під час колективізації перейшла у власність колгоспу, де й стояла до перевезення в Музей.

Клуня перевезена до музею у 1973 р. із Волинської області, Ратнівського району, с. Видраниця. Остання її власник Катерина Михайлівна Лахтюк Споруда була виявлена в 1972 р. експедицією у складі Сергія Верговського та Лідії Орел. За переказами, будована кріпаком, якого купив пан із сусіднього с. Синове. У 1920-х роках клуню купив чоловік власниці Лахтюк К.М. і перевіз на садибу, де вона простояла до моменту виявлення.


Хата перевезена до музею у 1975 р. із Волинської області, Ратнівського району, с. Самари. Вона виявлена і обстежена першими музейними експедиціями, які відбулися у складі  Станіслава Смолінського, Лідії Орел, Сергія Верговського та Раїси Свириди, Тамари Михайленко, Валерія Іллі, Миколи Воробйова (відомого українського поета – І.Н.) у 1970 – 1971 рр. Відповідно до дати виявленої в її інтер’єрі на задній стіні після розчистки нашарувань побілки та копоті, споруда будована у 1587 р. Первісний склад приміщень садиби невідомий. Первісно хата була однокамерною. Була ж виявлена разом із залишками сіней і прибудованою з причілка «шопою». На початку ХХ ст. клітка хати була перенесена на хутір Верестя.