Солом’яні вулики

На території України використовували солом’яні вулики, що мали назву «кошик», «сапетка», «сліпак», «кимак». Уже в середині XIX ст. вони були досить поширеними. Солом’яні вулики добре прижилися у середовищі селян-пасічників, оскільки були значно дешевшими від колод, а також зручнішими під час обслуговування. Кожен селянин мав у власному господарстві сировину для виготовлення солом’яників. Потрібно було лише зробити з паличок відповідну форму, виплести довгу косу з житньої соломи – і можна було приступати до виробництва вулика. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат (випрядену товсту нитку). Брали пучок соломи, стискали лівою рукою, а правою обвивали шпагатом, роблячи спіральний валок. Звивши косу, пришивали її початок до кінця та утворювали круг потрібного діаметру. За допомогою шила робили отвір для шпагату і міцно обплітали, щоб один шарщільно прилягав до іншого, поступово підіймаючи стінки вулика для отримання необхідної форми.

У середньому товщина стінки становила 5-6 см, висота 70-100 см, ширина 60 см. Солом’яні вулики належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Проте вони мали кілька основних вад: їх не можна було розбирати, що утруднювало детальний огляд бджолиного гнізда; у такі вулики важко було підсадити нову матку у випадку її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб; недовговічність – вулики швидко псували миші. Мед та віск вибирали з кошів, знищуючи комах. І все-таки солом’яні вулики збереглися у селянських пасіках деяких місцевостей до кінця 30-х років XX ст.