Основні заняття населення Побужжя к. ХІХ – 40-х років ХХ ст.

Гайова Є. В.

Анотація: На основі вивчення джерельної бази, власних
польових обстежень та архіву Національного музею народної архітектури та побуту України досліджуються особливості розвитку землеробства і скотарства на Півдні України, зокрема в селах Побужжя. Розглядається характеристика рельєфу і ґрунтів у досліджених селах, характеристика  форм користування землею, способи обробки землі. Подається  особливість   в якому порядку проходила передача земельних угідь у спадок в досліджених селах. Значення річки в житті селян Побужжя. Вказано п’ять  характерних типів господарств в досліджених селах в к. ХІХ ст.

Ключові слова: землеробство, земля, озимі, весняні (ярові) посіви, Побужжя, жито, овес, пшениця, ячмінь, плуги, букер, котки, жнива, гарманування, вівці, воли, кози, комиш, річка Південний Буг.

 

Основними заняття населення Побужжя к. ХІХ – 40-х років ХХ ст. було землеробство і скотарство, а садівництво, виноградарство, бджолярство, рибальство,  добування каменю, торгівля, відносяться до допоміжних занять населення Побужжя. Міра урожаю любого року робила свій вплив на розвиток того або іншого роду побічного зайняття. І лише в неврожайний рік промисли і ремесла допомагали селянину вижити.

Питання землеробстких занять і агротехніки українців знайшли своє належне висвітлення в працях вітчизняних учених В.Горленка, І.Бойка, О Куницького, С.Павлюка, О.Бежковича та ін. Одним із перших, хто почав досліджувати історичні особливості розвитку Півдня України, основні заняття, розвиток сільського господарства був  Аполлон Скальковський [1]. В «Сборнике Херсонского земства», який виходив з 1866-1905рр. друкувалися статистико-економічні огляди губернії і її повітів, а також огляди господарчої діяльності та інші повідомлення [2].

Значні соціально-економічні зміни, які проходили на Півдні України, з початку ХІХст.  описані в багатьох дореволюційних виданнях по Херсонській губернії. Ці праці насичені цифровими даними, які  цікаві для історичної науки. В багатотомному виданні під редакцією В.В. Семенова-Тянь-Шанського в ХІУ томі, виданому у 1910 році в Санкт – Петербурзі є розділ «Промыслы и занятия населения» (склав В.В. Морачевский) [3], де автор наголошує, що землеробство було основним заняттям населення всього Півдня України, яке  в ХУІІ столітті ще не біло широко розвиненим, а успішним стало  в ХУІІІ ст., коли козацтво почало захищати населення краю  від кочових набігів  татар і сприяло цьому утворення «Низового війська Запоріжського». В краї почали виникати окремі хутори і цілі поселення, де посилялися козаки. «Які протягом  ХУІІІ століття розвинули характерні  великі риболовні і мисливські артілі».  Розповідає про власність на землю і як земельні площі були розподілені між різними суспільними категоріями населення і різними групами власників. Називає форми володіння землею: державні казенні, поміщицькі, селянські, церковні, монастирські,  земля, яка була в володінні купців,  належала німецьким колоністам,  вони були поселені в Побужжі (Херсонській губернії) на початку ХІХст.  Описує особливості  розподілу землі під посів і толоку (випас худоби).   Цікавою є праця А. Шмидта (1862-63рр)  «Материали для географии и статистики России. Херсонская губерния», видана у 1863 році в Санкт-Петербурзі.  В розділі «Промышленность, земледелие и управление Херсонской губернии»  подано опис розподілу земель у губернії по соціальному складу, по розвитку сільськогосподарських робіт.  Автор детально характеризує  якість землі, класифікує її  по господарчому використанню та володінню. Перераховує знаряддя обробітку землі, назви зернових, олійних рослин, овочів, які найкраще висаджувати в залежності від якості ґрунтів [4].

Праці Осадчого Тихона Івановича  написані в кінці ХІХ ст. [5]. на даний час – це етнографічні обстеження, які характеризують чотири села Побужжя: Михайлівка, Щербані, Троїцьке і Білоусівка – національний склад та побут, особливості розвитку землеробства на Півдні України [6] на 1883 рік. В розділі «Бюджет крестьянского хозяйства. Распределение хозяйств по степени состоятельности» автор наголошує, що господарські умови цієї місцевості і різноманітність господарств дозволяють усі господарства досліджених сіл розподілити на п’ять типів: багате, заможне, середнє, малозабезпечене і бідне. Автор наголошує , що основним  заняттям жителів досліджених сіл Побужжя: Михайлівка, Баловне, Троїцьке,  Білоусівка, Щербані, Новопетрівське, Матвіївка в кінці ХІХ століття було землеробство, скотарство, значною мірою були розвинені домашні промисли і ремесла. Це, насамперед, ті, що пов’язані були з веденням сільського господарства. В роботі проведено аналіз різних типів господарств, які утворилися завдяки наявності  забезпечення кожного господаря основними чинниками землеробської діяльності – землею, здатною під посіви, необхідною кількістю робочої худоби та інвентарем. В дослідженні подано характеристику сільськогосподарських знарядь, характерних для обробітку землі, збору урожаю, їх кількість,  в кожному типі господарства, ціна. Роботу проілюстровано  таблицями із зображенням характерних землеробських машин виготовлених Акціонерним товариством «Роберта і Томаса Ельворти», якими  в кінці 19 – на початку 20 століття користувалися заможні господарства Побужжя.  Треба зауважити, що плуги, які виготовляли селяни, пристосовуючи для обробки землі, послужили  зразками для фабрично-заводського виготовлення. Користувалися популярністю  плуги виготовлені  Одеською фабрикою І Гена. Я.Гена, братів Донських (зокрема в Миколаєві), а із закордонних – плуги «самоходи» Сакка, потім Рансома, Говарда, Эккерта. Питання це мало вивчене і немає  грунтовного дослідження на цю тему. Є окремі статті розкидані у різних друкованих виданнях. Наприклад Опанас Бажкович   у своїй статті « Земледельческие орудия и труд украинцев ХУШ – первая половина ХІХвв.»  наголошує, що вивчення народної техніки по землеробству має не тільки культурно-історичний інтерес, а і практичний. Адже саме селянські плуги послужили  зразками для виготовлення заводських плугів в  містах Миколаєві і Одесі. Це необхідно знати, щоб оцінити роль простих народних майстрів, як творців матеріальної культури саме в землеробській сфері. Він наголошує, що сам термін культура виник в землеробській  праці. У давніх римлян, які високо цінили землеробську працю, культура означала обробку землі.

Від успіхів землеробства залежав добробут усього селянського населення Побужжя, продаючи зерно селянин отримував кошти, щоб забезпечити себе продуктами харчування і платіжними засобами. Урожай в цій місцевості, як і в усіх виключно землеробських районах, мав вирішальне значення, для життя та ведення господарства протягом всього року. Залежав він в досліджених селах, як взагалі на Півдні України,  головним чином, від непостійних   кліматичних умов, тому він щороку змінювався, коливався і важко піддавався  прогнозуванню на наступний рік. Якість ґрунту в цій місцевості мала  далеко менше значення для урожаю, чим кількість опадів, що зрошують поля.

В кінці ХІХ століття для жителів Побужжя була характерна парова система землеробства з тридільною сівозміною: пар, озимі посіви, ярі посіви. Пар служив і толокою для випасання худоби, в такому випадку земля угноювалася природнім чином.  Озимі посіви, намагалися сіяти  якомога раніше – у другій половині серпня після першого  дощу, і тільки посуха змушувала сіяти у кінці вересня, важливо було щоб корені встигли вкоренитися до зими, вони тоді легше переносили зиму, тому  і весною   їм  була не страшна засуха. Озимі посіви, при безсніжній морозній зимі, часто вимерзали; холодні східні і південно-східні вітри на відкритій і високій поверхні  ґрунту, в такі зими перетворювали мерзлу землю в сипкі піски і з корінням видували посіви, тому селяни намагалися залишати ниви погано заборонованими у великих скибах.

З озимих сіяли переважно жито, «найкращою порою для посіву жита в с.Михайлівка була «спасівка» (до половини серпня), при відсутності дощів відкладали «ранній посів» до Першої Пречистої (28 серпня). Намагалися сіяти жито після дощу, бо «якщо посіяти без дощу, то в м’якій землі мурахи винесуть все на поверхню». Середній посів озимого жита тривав з половини серпня і до Семена (14 вересня). Пізні посіви жита починалися з середини вересня. «Хто посіяв жито  після Івана Богослова, той не варт доброго слова , а хто посіяв на Покрові, той не мав що дати корові». На Юрія ходили хресним ходом на жита. Якщо озимина була густою, то виганяли худобу на пасовисько. Помічали, що коли в житі сховається ворона, то буде врожайне літо» [7].

           В с. Троїцьке весняні посіви  намагалися зробити якомога раніше, щоб скористатися надлишком весняної вологи, яка робить в таких випадках великий вплив навіть при існуванні засухи в травні і червні. «Ярі (весняні) хліба: пшеницю, ячмінь, овес сіяли в квітні, як тільки розтане сніг, якщо весна була пізня, то сіяли після Благовіщення (8 квітня), іноді після Олекси (30 березня). Просо треба сіяти, як тільки виорали  землю, щоб волога не вивітрилася. Гречку «масовку», «татарку» сіяли у травні і до Онопрія. Вербний тиждень був сприятливий для посіву гороху» [8].

Погода в травні робить вирішальний вплив на урожай усіх хлібів, а ярини особливо. Червень небезпечний в цій місцевості тільки для ярової пшениці, яка, дозріваючи в першій його половині, дуже часто піддається запалу і не дає хорошого урожаю, хоча травень і сприяв хорошому росту. «Соломи багато, а зерно тільки Бог має, дрібненьке і ніяк не вимнеш з колоска, а змелеш, то сама висівка» – так говорили в таких випадках селянин.

Жито  в селі Троїцьке сіяли 10-12 серпня (по старому стилю) по пшеничнищі, ячниці, по соняшникових полях. Землю розпушували, витягали продирачем пирій. Проорювали пашню невеличкими плужками «Ласточка», він був на одну конячку, потім бороною підрівнювали, аж після цього сіяли. До осені жито піднімалося і на нього виганяли худобу «спасали жито, щоб не пішло в стрілки», воно після цього кущовате стає і не боїться вимерзання. Жито родило гарно» [9].     

Ґрунт в різних місцях Ново-одеського району  все-таки робить, хоч і не вирішальний, але величезний вплив на урожай. Ґрунти прибузьких сіл є дещо кращим, ніж ґрунти степових селищ, віддалених від ріки. Адже завдяки близькості до Бугу і плавень, в засушливі роки, коли все вигорає – зелений очерет стає основним кормом для худоби і дає можливість худобі вижити. Особливо чудові в цьому відношенні села, які розкинулися вздовж по течіях рік Буг, Гнилий Єланець.

На кількість і якість урожаю впливало також уміння розподілити посівну площу, щоб захистити посіви від ворогів землеробства – ховраха і жука, а також наявність  необхідних сільськогосподарських знарядь праці і кількість худоби, необхідної для робіт. Враховують і те, що ховрахи добре водяться на тій землі, яка щорічно глибоко ореться. І в тих селах, де не звертали на це увагу і щорічно сінокоси чергувалися з посівами ховрахи дуже шкодили врожаю. Сівозміна і уміле чергування посівів різного зерна в цій місцевості також роблять деякий вплив на урожай: жито звичайно сіється на м’якій землі, як наприклад, на полях де був баштан, де ріс льон або просо. Просо добре родить на твердих перелогах. «Під пшеницю треба землю получу – гарний  чорнозем, – розповів Хомченко В.Г  із с.Михайлівка, –  сіяли пшеницю там, де росли кавуни  («бахча»  або на тому ж полі, де вона росла. На пшеницю орали глибоко плугами і букерами. Букері були заводські на 3-4 лемеші, на 2-2,5 рази менший відвал землі (скибки землі) чим у плузі. Букерами весною орали багаті. Запрягали дві парі волів і «букерять». Під букер садили кукурудзу. Орали волами. Поорали і залишали поле до весни, а весною волочать. На одному місці по 3 рази протягнуть, щоб сміття вибрати. Заволочували бороною, а на зяб (під зиму) йшли розпашником. Розпашник рихлить глибоко і витягає всі корінці, добре заволочує. Пшеницю сіяли так як і жито – з мішка. Мішки розносили по ниві. Сходила пшениця і бур’ян. Йдемо по ниві і полимо осот. До жнив, коли довго не було дощів молилися Богу, йшли всім миром до криниці в степу, щоб посвятити в ній воду». Посвятивши воду в криниці влаштовували обід – варили кашу, щоб урожай був» [10].

Поля в с.Новотроїцьке не удобрювали,  тому що хліб на таких полях вигорає. Гній вивозився тільки в городи, де він приносив велику користь. «Висівалося в цій місцевості на одну десятину: озимої пшениці і жита 5-6 пудів, ярової пшениці 5 пудів, ячменю – 6 пудів, проса – 1 пуд і картоплі 25-28 пудів. Існував звичай освячення поля, під час якого на поле виходили всім селом» [11].  

«Неврожай для селянина вираховується тим, що він виручає кинуте в землю зерно не більш як в два рази,  інший раз посуха абсолютно знищує посів і не виручається навіть і насіння. Бувають такі роки, що посіви настільки низькорослі і рідкі, що немає можливості прибирати його косою, тоді його висмикують руками. У такі роки селянин годується запасами з урожайних років або ж голодує, впадає у борги. Якщо наступний рік буде урожайний, то селянин трохи оправляється, повертає борги, а інакше він робиться неспроможним, бідним»  [12].

«В селі Матвіївка  сіяли  найбільше жита, ярову пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, коноплі, льон , соняшник, кукурудзу, кавуни («бахчу»). В городах росла картопля, квасоля, столові буряки (щоб був квас на борщ), цибуля, баклажани, хрін, гарбузи, салат, кріп, петрушку. Маку сіяли мало «від маку пчола пропадає». Садили здавна капусту, огірки біля річок. По городині росли гвоздики («пом’яки»), айстри. Обов’язково були невеликі грядки з васильками. На Спас обов’язково треба було кожному посвятити свої вирощені васильки, з них робили кропильця для освячення водою хат і на всякі потреби» [13].

В кінці ХІХст. Осадчий Т.І. писав: «Десятина землі дає озимої пшениці і жита по 19 пудів, ярової пшениці 20 пудів і ячменю 35 пудів. Дані ці не можуть бути визнані низькими, тому що більшість хазяїв працюють «супрягою» і найманою худобою і, не маючи можливості, як слід і вчасно обробити землі, користується урожаями порівняно нижчими, ніж орендарі на приватновласницьких землях. Але з іншого боку ці показники і невисокі, тому що самі селяни – хороші хазяї в окремих випадках середні урожай взагалі визначають дещо вищими, а саме: озимої пшениці і жита 25 пудів, ярової пшениці 25 пудів, ячменю 35 пудів., просо 20 пудів, картоплі 40 пудів, кукурудзи 30 пудів з десятини. Дані ці дають можливість визначити кількість отриманого  зерна при середньому урожаї » [14].

В багатьох опитуваних інформаторів довідуємося, що  в кінці ХІХст. «дерев’яних плугів  не захватили», ними  не користувалися. Рідко в кого були плуги з дерев’яними деталями для оранки. Першими залізними плугами були –«зайчики», «дончаки», «букери чотирилемішні», «сакківський» – однолемішний, шести й семидюймовий. Досвідчені господарі перевагу надавали воловій запряжці. Воли йдуть рівніше і спокійніше і борозни виходять однакової глибини, особливо на нерівному полі. «Проорали і неділь дві залишають, щоб земля зляглася. Так зразу не  сіяли, що оце виоре і сіють зразу. Як на озимину, то зразу, тільки проорали і волочать» [15]. «У кожного в дворі все було ще при дідах: борони мали з дерев’яною рамою, робили із акацієвих брусків і зуби з акації робили, а були з дерев’яною рамою і з кованими зубками» [16].

Котки були вигідним сільськогосподарським знаряддям: по-перше, на «на укатаних»  полях краще зберігалася волога, по-друге, на таких полях легко було  косити посіви. Котки люди робили самі для себе з важкого дерева – клену, ясеня, акації, довжиною 2-3 метри, а в діаметрі до 0,5 метра з сідалкою («сидиш і поганяєш коня»). Котками гарманували жито, пшеницю, овес. «Колись гілля рубали і ним волочили, а пізніше  груддя розвалювалося котками. Коток складається з таких частин – оськи і коток, рама, тяжки. Коткували в основному рані посіви, озимі дуже рідко, тільки в особливо посушливі осені, коли на полі лишалися великі грудки» [17].

Жнива жита починалися  20 – 25 червня, а через тиждень косили ячмінь, ярову  пшеницю, косили не раніше 5-го липня. Жнива починали із зажинок і обов’язково в легкі дні – у вівторок або п’ятницю. Перший сніп ставили в хаті на почесне місце. Пізні дощі, що випадали у кінці травня і червні затримували жнива іноді на 10-15 днів; прибирання закінчувалося 25 липня, возовиця – до 10-15 серпня. Під час прибирання вся сім’я селянина виїжджала далеко від села в степ і кочувала  із смуги на смугу впродовж цілого тижня, хата-ж залишалася під наглядом старих або ж закривалася на замок. На степу в цей час при страшній жарі (температура сягала до 40° – не рідкість в цій відкритій місцевості) робота кипіла, працювали усі, не виключаючи і дітей, які няньчили маляток, носили воду, пасли худобу. Робота тривала і вночі, варили їжу інколи, живилися лише хлібом з овочами, цибулею, часником та салом.

Жито косили після Петра, косою з грабками (коси були «п’ятичетвертові», «семичетвертові» з грабками). На косовицю одягали чоловіки чисті білі сорочки. Покосили, пов’язали, складають у хрестики – 15 снопів (полукіпки). Вистоїться і починають возовицю – перевозять гарбами на тік. Пшеницю косили косою.  Високу пшеницю так само як і жито в’язали у снопи, а низьку у кучки, в’язану складали в копи, гарбами возили додому (щоб не осипалася гарби застеляли ряднами) і складали в скирти біля клуні, навколо току, гарману. Тік вбивали толоком, поливали і посипали половою.

В кінці ХІХст. уже косами косили, серпи відійшли. Серпами збирали лише ту частину, яку положив вітер, дощ, буря. «Австрійські коси в нашому селі побутували ще до 1914 року. Складалася коса з кісся, наперстка, пасклином приклинювалася ручка. Були коси, які називалися «п’ятиручка, семиручка, восьмиручка і дев’ятиручка» – найбільша. Коси купували собі люди по силі. Як косили жито чи пшеницю, то приєднували  до кісся грабки на 3-5 зубків. Як висока пашня, то брали вищі грабки на 4 зубки, а як нижча, то на 2-3 зубки. Ярий (весняний) хліб нищій – ячмінь, просо, гречка, то грабки кріпили на 3 зубки і нижче ставили грабки.  Їх прикріплювали ще й щоб рівно класти покос а потім зручніше було в’язати снопи» [18]. Скошене стебло залишали  на недовгий час полежати  на  сонці, потім в’язали його у снопи і складали у полукіпки (30 снопів) і залишали на полі. Потім перевозили все на тік і обмолочували, старалися обмолотити і скласти в скирти.

Знаряддя обмолоту – ціп, коток, молотарка.

Молотили жито і пшеницю ціпами, котками, машинами. «Більше молотили котками.  З розповсюдженням молотарок  (а із опитувань чула одну відповідь: «Вона з’явилася не за моєї пам’яті, давно») ціп виключно почав вживатися для обмолоту конопель. Молотили ще в нашому селі котком, куди впрягали одного коня. Коток був важким, гранчастим, кам’яним. Снопи з гарби розстеляли на току колосками всередину, коні тягали коток по колу, а ціпом підбивали краї.  Соломку вилами підтрушують і відкидають,  грабельками збирають збоїни (подрібнене стебло), а зерно згортають у купку. Беруть у коробочку з купки, стають проти вітру і  на рядно віють» [19].   «Дрібну солому (збоїни) ховали в клуню, полівник, а довгу – перебирали, нанизували на рожен і складали в скирту» [20].

На возовицю при значній віддаленості полів від села витрачалося багато  часу і сил тварин; у заможніших селян возовиця йшла паралельно з гармануванням. Кожен поспішав приготувати насіння для посівудля харчування і для продажу,  щоб заплатити  борги, податки.

Гарманували тут кіньми гоном і котками; робота ця вимагала гарної жаркої погоди. Інший рік гарманувальники з’являлися у великій кількості із інших місцевостей, постраждалих від неврожаю, точно також і жителі цих сіл на випадок неврожаю вирушали гарманувати і молотити вгору на північ – в Київську і Подільську губернії. Гарманували тут за «міру» – отримували 8 –  10 – у долю обмолоченого хліба. Молотарок тут майже не вживали, тому що купувати їх доводиться товариством і сама робота вимагає більшого клопоту, ніж «гармановка»; крім того і солома отримувана з під молотарки, менш придатна для корму, чим з- під гармана.

У вересні в основному закінчувався сільськогосподарський рік; на той час хліб з полів завозився  на гармани і більша  частина  його вже була вимолочена. «Якщо пройшов  дощ між 15 серпня і 1 вересня, то усі поспішали сіяти. Але сіється в цей час тільки половина, інша ж половина, залишається на вересень, тому що тутешній землероб навчений досвідом розподіляти посів одного і того ж хліба на два періоди часу. Якщо дощу не було до 10 вересня, то починали орати землю і без дощу, але сіють на такій землі після першого випавшого дощу. Насіння озимих посівів закладається не дуже щільно; залишається  груддя, щоб оберегти їх від вимерзання і видування вітром взимку. Після 1 жовтня рідко хто сіє, увесь цей місяць йде на приготування «зябу». З 1 листопада припиняються усі роботи, худоба ставиться на сухий корм за винятком овець, які  пасуться іноді і в грудні, якщо сніг не зовсім покриває землю. Взимку всю  увагу господар приділяв на догляд худоби, в цей час  організовувалися артілі для рибного лову, добування каменю, а в урожайні роки і для візництва. Після Різдва починалися приготування до весни, лагодили сільськогосподарські знаряддя, відбирали зерно для посіву, брали в оренду землю.

В кінці ХІХ-на початку ХХ століть забезпечення і заможність селянського господарства знаходилися в залежності не стільки від особистої ініціативи і трудової працездатності селянина, як від забезпечення його основними чинниками землеробської діяльності – землею, здатною під посіви, необхідною кількістю робочої худоби і інвентарем.

Господарські умови цієї місцевості і різноманітність господарств дозволяють усі господарства досліджених сіл розподілити на п’ять типів: господарство багате, заможне, середнє, малозабезпечене і бідне.

Порядок спадкоємства земельних угідь в цій місцевості в к.ХІХст.

Досліджені села Троїцьке, Михайлівка, Новопетрівське, Баловне, Матвіївка оточені гористими незручними місцями, придатними тільки для випасу і толоки, зручна ж для посівів земля знаходиться на віддалі  2 – 3 кілометри  від хати і  використовувалася   – під ріллю. З однієї сторони  такий  розподіл зручний для випасу худоби, але незручний для сільського господарства, тому що виснажується земля, яка щороку переорюється під  посів. У кожному дворі у селянина наділ був не в одному місці, а в декількох, тому що уся придатна для посіву земля знаходиться в різних місцях, такий розподіл мав і невигідну сторону: селянин, що має  не один наділ, витрачав багато робочого часу на переходи і переїзди з одного свого паю на інший, віддалений іноді на великій віддалі.

Орендовані селами у казни ділянки землі і плавні розподілялися так: якщо  бажаючих брати участь в розділі небагато, то кожен з них бере скільки зможе, якщо ж багато – розподіляється рівномірно між усіма господарями. З цих ділянок четверта частина йде під оранку, а інша  не розорюється – відпочиває.

Духовенство в цих селах теж мало свої десятини і дуже рідко вело самостійно на ній господарство, вважаючи за краще  здавати її в оренду  селянам, отримуючи хорошу орендну плату.

Після смерті чоловіка вдова користувалася наділом до смерті, якщо не вийде заміж, «якщо  не клопоче про землю», вона переходить до сина. Після бездітного брата землю  наслідувала його вдова, а якщо остання виходить заміж, то наділ переходив до батька і братів. Дочки і особи жіночої статі землі не наслідують, а можуть користуватися наділом довічно або тимчасово до виходу заміж.

Тваринництво в кінці ХІХ – на початку ХХ століття в зв’язку  зі зменшенням в цій місцевості вільних земель і  збільшенням населення  почало скорочуватися; ці ж умови викликали і занепад вівчарства, яке ще в 80-их роках ХІХ століття  приносило населенню велику користь. Недолік випасів змусив суспільства встановити норму худоби, що допускалося на випас від одного наділу. «Худоба, що входила в цю норму, обкладалася податтю до 1 крб. за штуку рогатої худоби і коня і 50 копійок доводилося платити за вівцю, за худобу ж, що перевищує цю норму, береться удвічі – вівця 1 крб., худобина 2 крб[21].   Самопаси  суспільствами заборонялися  і для кожного виду худоби організовувалися громадські табуни; робилося це знову таки для рівномірного користування пасовищами. У кожному селі існувало декілька “черід” (череда) для худоби і один табун для коней. Пастухів наймало село, а також погоджувалося про ціну, яку повинен сплачувати хазяїн худоби за пасіння. Такий пастух відповідав за втрату або відхід врученої йому для пасіння тварини. Окрім грошей пастухові належало віддати по дві мірки хліба за штуку худоби, тому що пастухи майже завжди були люди бідні в суспільстві і взимку не мали чим годуватися. Випасання овець, телят, свиней велося без участі суспільства, самі хазяї відомого кутка підшукували пастуха і вибирали зі свого середовища відповідального хазяїна, який і домовлявся із пастухом. «Приплід» від худоби поповнював необхідну кількість робочої худоби, а лишню худобу, що залишалася, продавали на найближчих ярмарках і гроші використовували для оплати боргів, купівлі зерна в неврожайні роки.

З середини ХІХст. грубошерстне вівчарство заміняється тонкорунними іспанськими породами овець. Держава приділяла розведенню нових порід овець велику увагу. Було завезенно велика кількість овечок і баранів для виведення нових порід в  Україні, які продавалися господарям, для покращення нової породи, організований капітал дя селян, який давав гроші для субсидій на закупку нових порід овець. Державою були відкритті школи, де вчили сортувати овечу вовну, організовані в різній місцевості  ярмарки для продажі шерсті. Дякуючи такій організації у даній галузі господарства, вівчарство не занепало, а швидко розвивалося. «Так в Херсонській губернії вівчарство протягом ХІХст. розвивалося швидкими темпами. У 1828р. нараховувалося 200  тисяч голів оець, у 1840-их роках – 500 тисяч, у 1870-их – біля міліона голів, у 1900р. – 1міліон 200 тисяч голів» [22.]

В звязку з повсюдним розорюванням земель, її обробкою під посіви зернових культур і великим попитом на розширенням зернового господарства, землі для випасання такої кількості овець скорочувалися, також падали ціни на світових ринках  на вовну, шерстяну пряжу, в звязку із засушливими погодними умовами скорочується кормова база полів. Залишаються великі отари лише у господарствах великих землевласників, якім достатньо було кормів в літній та зимовий період.

Із 1880-их років селянські господарства скорочують свої табуни овець і в більшості в селянських, дрібних господарствах залишаються вівці лише грубошерстної породи, які служать  для використання кожній сімї, а не на продаж, забазпечуючи її вовною, сукном, смушком, мясом, бринзою.

Вівці в Херсонській губернії «протягом 9-11 місяців користувалися підножним кормом, який вони випасають на землі, а останні місяці вони знаходяться в вівчарнях, кошарах, загонах, збудованих із каменю, цегли або глиняного лампачу. Кормлять їх сіном і соломою. Менш заможні селяни тримали овець у повітках каркасної конструкції, обмащених глиною із соломою, куди заганяли  їх лише на ніч, а вдень вони трималися у загороді під відкритим небом» [23].

В кінці ХІХст. в Херсонській губернії за земськими статистичними даними та даними Центральних Статистичних комітетів зменшується кількість великої рогатої худоби, волів, яких використовували для різних сільськогосподарських робіт, для перевезення товарів на далекі відстані, а також для використання мяса, їх починають заміняти кіньми. Для роботи використовують волів віком 4-5 років і служать вони господарю до 8-10 літнього віку, а потім їх з роботи знімали і відкормлювали для продажу на м’ясо. Поширеними породами в степах була сіра порода худоби, яка мала гарний ріст, була витривалою і  мала силу. Кормили домашню худобу, сіном, половою, у важкі неврожайні роки додавали стебла кукурудзи. Сіном кормили  дійних корів, телят і волів під час землеробських робіт. Давно минув той час, коли воли  були тягловою силою в господарстві. Вони возили глину, пісок, каміння, зерно, солому, сіно. В багатьох селян була хоч би пара волів, які допомагали по господарству.  Продавалися, воли, коні на ярмарках весняних і осінніх.

Розводили кіз, бо вони мали лікувальне молоко з якого робили бринзу. «Держали селяни і птицю – курей, качок, гусей, індиків, чим істотно поповнювали харчові запаси м’яса і яєць» [24].

Велике значення в економічному  розвитку для досліджених сіл, які розмістилися по течії рік Південного Бугу, Гнилого Єланця мала сама річка. По течії рік в усі часи селилися і розбудовували села, тому що  ґрунти мали достатню кількість вологи для вирощування городини, багата рослинність була хорошим місцем заготівлі  сіна і випасу худоби. Розвивалися промисли – це риболовство і  судноплавство, човнами сплавлялося зерно, насіння, прядиво, соняшникова і лляна олія  до пристаней, де знаходилися складські приміщення, від  яких потім товар відправлявся в порти.            «Річка кормила людей, вона давала рибу, комиш, дичину: качки, гуси дикі. Для жителів  села Баловне вона мала велике значення, вода в ній була чиста, до неї пригонили напувати тварин, понад річкою були ставки, із-під гори витікало багато джерел, які  джерельною водою наповнювали річку і впадали в неї. Така чиста вода була і ніколи не замерзала. Весною, коли Буг розливався, то мулу майже не було, чиста вода була. На річку ходили прати, в ріці в теплу пору виростали всі, купалися цілий теплий сезон. Городи у кожного були понад Бугом, тут вистачало вологи для городини, у нас кажуть, що городи виходили до води. Лід, коли покривав ріку, то ходили у плавні заготовляти комиш для опалення» [25]. «Осінню, з вересня місяця, у селах по Бугу починали ділити плавню між дворами, кожен починав косити комиш, ним покривали дахи, а був ще комиш, який називали  «нагарлик» – товстий комиш, ним утеплювали стелю,  отоплювали печі, груби, його скошували зимою. У кожного були копанки, там держали рибу. Копанка – здорова  яма, куди  під час повені заходила вода і там вона залишалася все літо і тому  там держали рибу» [26].

Понад берегом і зараз росте осока, з неї роблять перевесла для перев’язування кулів з комишу, нею посипали долівки, починаючи від Трійці «протягом всього літа, все село косило терпанами (завбільшки, як пів коси) осоку. З комишу робили тини, використовували для будівництва [27].

Під  час весняних повеней Південний Буг до цього часу затоплює піском і мулом рівнинні низини – площі  різної ширини, утворюючи  лимани. Селяни такі ділянки називають плавнями. Серед степової безводної землі, вони мають свої особливості.  Затоплені в період весняного розливу площі  залишаються вологими, їх поверхня покривається густою травою і вербою. Плавні давали багаті покоси сіна, виручали населення навіть в неврожайні роки. Очерет був і до цього часу є не лише  матеріал для  господарських  різноманітних робіт і для палива, але і вигідно продається у   степові місцевості для покриття будівель, а також будівництва.

«Очерет косять тоді, коли викине  китичку, ним кормили корів, вони його переберуть, а потім те що залишилося кладуть вівцям, а вони повністю листочки пооб’їдають. І вже геть пізньої осені в зимі, коли листя обсипиться, береги вкриються льодом, аж тоді косять береговий  комиш на покрівлю дахів. Він крепкий такий, терпанами косили, в’язали в снопи і привозили по снігу саньми» [28].

В селах  Троїцькому, Білоусівці, Михайлівці, Себино, Баловне, Матвіївці, Новопетрівське розвивалися промисли – це риболовство і  судноплавство. Човнами  в кінці ХІХст. сплавлялося    зерно, насіння, прядиво, соняшникова і лляна олія  до пристаней, де знаходилися складські приміщення, від  яких потім товар перевозився в порти. Селянину  не доводилося свій товар збувати за безцінок перекупникам «в десяті руки», як це робилося в місцевостях, віддалених від таких шляхів сполучення, тут на пристанях населення вантажило хліб прямо в човни. Багато селян мало користь від судноплавства.

Джерела та література

1.Скальковський А.А. Хронологическое обозрение истории  Новороссийского края. 1730-1823.-Ч.1. – Одесса, 1836. – С.287; Скальковський А.А.Опыт статистического описания Новороссийского края. ЧЛ-П. – Одесса, 1850-1853.

2.Материалы для географии и статистики Херсонской губернии: Труды Херсонского губернского статистического комитета. Кн. 1,4.1. – Херсон.

Херсонский губернский статистический комитет, 1863.

3.Морачевський В.В. Промыслы и занятія населения // Полное географическое описание нашего Отечества под редакцией В.П. Семёнова-Тянь-Шанского. Том ХІУ.- Санкт-Петербургъ,  1910.

4.Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба.-СПб., 186 О-1868.  Шмидт А. Херсонская губ.; Т.13; Скальковский A.A. Хронологическое обозрение Новороссийского края,1730-1823 гг. ЧЛ-П.- Одесса,1836-1838.

5.Осадчий Т.И. — Херсон: Херсон. губ. зем. управа, 1891. — 112 с.; Осадчий Т. И. Виноградники Херсонской губернии: (Стат.-экон. описание) [Соч.] Т. И. Осадчего. — Херсон: Херсон. губ. зем. управа, 1892. — 97 с.;

Осадчий Т. И. Крестьянское землепользование в Херсонской губернии / [Соч.] Т. И. Осадчего. — Одесса: «Слав.» тип. Е. Хрисогелос, 1898.;

Осадчий Т. И. Крестьянское надельное землевладение в Херсонской губернии в связи с платежами крестьян / Т. И. Осадчий. — Херсон: тип. О. Д. Ходушиной, 1894 — 198 с.;

Осадчий Т.Н. Крестьянское товарищеское землевладение в Херсонской губернии.- Одесса:”Славянская”типография, 1897. 33 с. 3.

6.Осадчий Т. И. Щербановская волость Елисаветградского уезда Херсонской губернии : Историко-этнографичаское и хозяйственно- статистическое описание. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. Херсон, 1891.

7.Польові дослідження. Записано від Богатир Т.М. 1925р.н. з с.Михайлівка   Новоодеського району.

8.Польові дослідження. Записано від Богатир Т.М. 1925р.н. з с.Михайлівка   Новоодеського району.

9.Польові дослідження. Записано від Соколова Василя, Криворучко Івана  із Троїцьке  Новоодеського району.

10.Польові дослідження. Записано від Хомченко Василя Гавриловича 1932 р.н. із с. Михайлівка Новоодеського району.

11.Польові дослідження. Записано від  Всеволодського Митрофана із с. Троїцьке Новоодеського району.

12.Осадчий Т. И. Щербановская волость Елисаветградского уезда Херсонской губернии : Историко-этнографичаское и хозяйственно- статистическое описание. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. Херсон, 1891.

13.Польові дослідження. Записано від Юхта Векли Семенівни із с. Матвіївки 1928р.н.

  1. Осадчий Т.И.Щербановская волость Елисаветградского уезда Херсонской губернии : Историко-этнографичаское и хозяйственно- статистическое описание. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. Херсон, 1891.

15.Польові дослідження. Записано  від Шиян М.М. із с.Михайлівка   Новоодеського району.

  1. Польові дослідження. Записано від Анатолія Маркіяновича Хомича 1938р.н. із с. Троїцьке Новоодеського району.
  2. Гайова Є. Експедиційний звіт за 2014р. розділ « Історико-етнографічний матеріал про село Михайлівку до сьогоднішнього часу».
  3. Польові дослідження. Записано від Шарпа Петра Савича із с.Михайлівка Новоодеського району.
  4. Польові дослідження. Записано від Шарпа Петро Савича із с.Михайлівка Новоодеського району.

20.Гайова Є.В. Звіт  про наукове відрядження до Ново-Одеського району Миколаївської області із 5-14 жовтня 2014 року.

21.Морачевський В.В. Промыслы и занятія населения // Полное географическое описание нашего Отечества под редакцией В.П. Семёнова-Тянь-Шанского. Том ХІУ.- Санкт-Петербургъ,  1910.

  1. Червинский Н. Грубошерстное овцеводство в Южнорусскихъ губерниях 1896. – С.2.

23.Морачевський В.В. Промыслы и занятія населения // Полное географическое описание нашего Отечества под редакцией В.П. Семёнова-Тянь-Шанского. Том ХІУ.- Санкт-Петербургъ,  1910. – С.32.

24.Польові дослідження. Записано від Білецького Григорія Григоровича із 1924р.н. із с.Матвіївка Новоодеського району.

  1. Польові дослідження. Записано від Коваль Алли Олександрівни 1962р.н. – директор школи. Прозорова Віктора Євгеновича 1949р.н.- краєзнавець із с. Троїцьке Новоодеського району.
  2. 26. Польові дослідження. Записано від Анатолія Маркіяновича Хомича 1938р.н. із с. Троїцьке Новоодеського району.
  3. Польові дослідження. Записано від Гураєвської Валентини Василівни 1935р.н. с. Баловне Новоодеського району.
  4. Польові дослідження. Записано від Браславської Марії Гаврилівни 1927р.н. ( з дому прізвище мала Чайка)с. Михайлівка Новоодеського району.

Summary

The article deals with the peculiarities of the development of agriculture, cattle breeding in the villages of Pobuzhya. In the late 19th and early 20th centuries, the provision and wealth of the peasant economy depended not only on the personal initiative and labor productivity of the peasant, but on the provision of its main factors of agricultural activity – land capable of cropping, the required amount of livestock and inventory.

The economic conditions of this locality and the diversity of farms allow all farms of the villages under study to be divided into five types: the economy is rich, wealthy, middle, poor and poor.

 

Basic occupations of the population of Pobuzhya in

the 1940’s and 40’s of the twentieth century.

Gayova E.V. (Kiev)

On the basis of study of a spring base, own field inspections and archive of the National museum of folk architecture and way of life of Ukraine, the features of development of agriculture and cattle breeding are probed on South of Ukraine, in particular in the villages of Pobuzhzhya. Description of relief and soils is examined in investigational villages, description  of forms of using earth, methods of treatment of earth. A feature   is given  in what order the transmission of the landed lands prokhodila in an inheritance in investigational villages. Value of the river

Key words: agriculture, earth, winter, spring (spring) sowing, Pobuzhzhya, rye, oat, wheat, barley, ploughs, buker, kotki, reaping, garmanuvannya, sheep, bullocks, goats, reed, river Sonth Bug.

Мапа музею

План розміщення експозицій

Відвідувачам

Квитки, екскурсії, як доїхати