Великодні традиції прикрашання подільського житла

Ніна Зозуля

У церковному календарі є свята, що припадають на різні числа в році. Тобто вони залежать від свята Паски, яка не має сталої дати. Такі свята називаються рухомими.

Свято Христового Воскресіння характеризується як довшими приготуваннями, так і довшими святкуваннями. Український народ з особливим благоговінням відносився до нього, як до свята весняного сонця та пробудження природи. Багато вчених досліджували звичаї, обряди, вірування, легенди , пов’язані з цим святом. Так, М.Максимович в етнографічній розвідці «Дни и месяцы украинского селянина», яка з’явилась друком у 1856 році подає опис народних звичаїв та обрядів протягом календарного року, в тому числі й тих, що стосуються Великодня [10].

В семитомних «Трудах» Павла Чубинського теж приділяється належна увага цьому світлому святу [18].

У 1861 році в журналі «Основа» з’являється етнографічне дослідження, написане А.Свидницьким «Великдень у подолян». У центрі уваги автора – опис народної обрядовості, пов’язаної з весняним християнським святом. В центрі розвідки – образ подільського селянина середини 19 століття, щоденне життя якого було пов’язане з найрізноманітнішими віруваннями, які часто своїм корінням сягали ще в язичницькі часи [16]. Про Великдень він пише, що це «для подолян саме радісне свято в році» [16, с.459]. Тому перед святом протягом тижня всі були зайняті роботою. «У ці дні клопоти в самім розпалі: жінки так зайняті, що не вистачає часу й заснути; вночі і вдень печуть паски, поросята. А поки ще начинки заготовити. Там писанки пишуть, крашанки красять; дивись і витирати пора… А там … не оглянулась, а вже й Христа дочиталися. Хапайся-хапайся. Пора вже святити. Боже-боже! Отут-то колотні, яка не вправилась абощо» [16, с.462].

У 1930 році з’являється велика праця Агатангела Кримського «Звиногородщина», де зібрано величезний етнографічний матеріал, записаний від селян-інформаторів Звенигородщини у 20-х роках 20 століття. Тут також є відомості по окремих селах про Великий піст, про великодні звичаї, обряди, про дівочі та парубоцькі гуляння [7].

Частина наших вчених змушена була залишити Україну в 20-х, 40-х роках 20 століття, але вони продовжили свою роботу в діаспорі.

Одну з найцінніших народознавчих праць створив професор Степан Іванович Килимник «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у п’яти томах (Вінніпег – 1955, 1957, 1959; Торонто – 1962, 1963). Шостий том залишився не виданим, у рукописі. Ось що пише автор у другому томі «Року» під назвою «Веснянки-гаївки»: «До глибоких, змістом і давністю, мистецьких неперевершених народніх творів, ще далеко дохристиянської доби, належать численні обрядові пісні наших далеких дідів-прадідів (пращурів), зокрема весняного циклю – веснянки-гаївки» [4, с.151]. У третьому томі (Весняний цикл) автор приділяє велику увагу останньому тижню перед Великоднем. Цей тиждень «носить декілька назв: Білий, Жильний, Чистий чи Вербний, в Галичині – Вербний або Шутковий» [5, с.40].

Ще одним подвижником, який працював на чужині був Олекса Воропай. У 1958 р. в Мюнхені вийшли два томи відомої багатьом українцям його праці «Звичаї нашого народу». Він пише: «Вся моя праця про народно-календарні звичаї розподілена за порами року, а саме: І-ша частина – «Зима», ІІ-га – «Весна», ІІІ-тя – «Літо» і ІV – «Осінь» [1, с.7]. Етнографічний та фольклорний матеріали до книги автор почав збирати ще в Україні з 1937-го року – до початку 1943-го та потім продовжував їх збирати в Німеччині в 1944-48 роках від людей, які перебували з ним в таборах для переміщених осіб, тобто записи стосуються кінця 19-го – початку 20 століття. Значна увага приділена автором Великоднім звичаям, народним та церковним обрядам, віруванням, традиційним стравам, як до свята, так і після [1].

У 2000 році з’явився невеликий етнографічний нарис Лідії Орел «Великдень в Україні», де коротко, але чітко описано звичаї та обряди, пов’язані з підготовкою та святкуванням Великодня. В основному це стосується традиційних страв Великого посту, з виділенням окремих його тижнів, писанні писанок, святкуванні Паски та інше [15].

Великдень або Паска – це тисячолітня назва свята, яка означає велике християнське свято Воскресіння Ісуса Христа. Це вважається найважливішим  святом, що символізує радість з приводу перемоги Ісуса Христа над смертю та вічним забуттям. У народному уявленні це свято також пов’язане з оновленням землі та природи.

В українців підготовка до Великодня займала цілий Страсний тиждень Великого посту. Зазвичай у Великий понеділок українці займалися прибиранням осель. Спочатку білили стіни глиною, потім змащувати жовтою глиною долівку, підправляли після зими призьбу, мили столи, лави, двері, вікна, чистили все начиння тощо. В наступні дні тижня господині прали, золили білизну. Якщо була гарна погода, виносили на двір для просушування постіль, рядна та іншу тканину. Також готували святковий одяг.

Всі хатні та господарські роботи було прийнято завершити до вечора середи, «бо казали, що з четверга свята надходять» [5, с.41], щоб із Великого четверга розпочати приготування головних символів Великодня  – паски, писанок та крашанок.

«Хата мусіла бути очищена, вимазана-вибілена; всі лавки, столи, начиння – випарене, вимите; білизна – попрана до останньої ганчірки.

Хліви, комори, обори, стайні, кошари, подвір’я, клуня (стодола) – все прибиралось, всюди виміталось, чистилось, упорядковувалось після зими; «чистителями й святителями» – вогнем і водою, ізганялось усе лихе, недобре…» [5, с.40].

«До полудня у чистий четвер закінчують усі важкі роботи в хаті і надворі. Після полудня господиня порядкує в хаті та в сінях. У хаті: закладає рушники за образи, заквітчує васильками, ласкавцями, кудрявцями; розвішує рушники на кілках та стінах, розмальовує комин, а в деяких місцевостях – і стіни» [5, с.42].

Особливу увагу українці приділяли оздобленню своїх осель як із ззовні так і зсередини.

Унікальна і неповторна українська хата завжди відображала естетичні смаки своїх господарів; їх характер та індивідуальність.

Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровими глинами, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами.

«Вважали, що гарно, коли мальовано, бо чим же було вбирати хату. Колись це було найкраща прикраса» – так висловилась мешканка с. Куражин на Хмельниччині Н. Якуновська [11], з якою спілкувалася автор у 1977 р. під час етнографічної експедиції по півдню Поділля.

За традицією малювали хати в основному дівчата та молодиці.  Розписували «хто як умів», але на селі була одна чи декілька майстринь, які задавали тон. Їх запрошували багатші селяни або ті, що зовсім не вміли малювати. «За це їм щось дарують. За розпис однієї зіньківської хати (вазони, піддашшя, фриз) дівчина малярка одержувала велику торбу грушок» [8, с.15].

Ззовні подільська хата, як правило білилася з трьох сторін. «Затильна стіна» мастилася жовтою, червоною, чорною, сивуватою глинами (залежно від місцевих традицій).

Дуже часто білий колір з причілків наче завертав на «затилля». Ширина цієї смуги від 10 см до 1 метра. Білий колір від темного міг відділятися вертикальними кольоровими смугами: червоними, чорними, жовтими, синіми. Були села, де на «затильній» стіні білу смугу лишали попід стріхою, які мали вигляд рамки обводки.

Особливістю української хати є неповторний декоративний розпис. Ним прикрашали стіни, печі, стелю, сволоки, підлогу та ін. Цей вид мистецтва був особливо поширений в південних та східних районах Поділля.

Важливим елементом в оздоблені подільських будівель були підводки. Вони використовувались для посилення виразності деталей всередині та ззовні хати.

Особливе місце відводилося призьбі. Так як вона охороняла частину стіни від негоди, а також використовувалась для різних господарських потреб. Вона була жовтого, червоного, чорного чи сірого кольорів (в залежності від наявності глин та місцевих традицій). Обов’язковим елементом при цьому була підводка, яка розділяла призьбу і стіну. Вона проводилась у вигляді однієї чи двох смуг шириною від 2 до 10 см. і могла бути різних кольорів – червоного, синього або чорного.

Були також свої особливості й в оздобленні вікон. Вони обводилися однією чи декількома яскравими смугами. При цьому вони не зливалися з білою стіною, а водночас вікна здавались більш виразними та підкреслювали декоративність будівлі.

В інтер’єрі хати особливе місце приділялося печі. Господиня оздоблювала її кольоровими підводками та орнаментами. Для розписів використовували всі вільні площини. Підкреслювалася кожна деталь: карнизи, челюсті, припічок, лежанка тощо. По комину часто малювали «букети» та «вазони».

Челюсті печі, які швидко чорніли від диму, мастили червоною чи жовтою глинами. При обводці челюстей часто робили «клинчики» тобто підводку з одним або декількома загостреними клинцями, симетрично розміщеними обабіч челюстей, що  символізували вогонь у печі.

Пічна «затула», якщо вона була не дерев’яна, а глиняна, також білилася чи фарбувалася у темний колір. Часто вона прикрашалася розписом, у вигляді «букетів», «квітів» чи т.зв. «кривульок» та «капок».

Крім печі розписували стіни, сволоки, стелю та долівку. Підводками виділялися стовпчики під лавами, «постіллю», мисником. Обов’язково відокремлювалась стіна від долівки, яка як правило, мала жовтуватий чи зеленуватий колір.

Усі розписи робилися від руки, імпровізовано. Зазвичай хату оздоблювали намальованими «букетами» з барвінку, тої, волошок, інших квітів. Улюбленою композицією були «вазони». Біля них могли ще  розміщувати пташок – «зозульок», «курочок», «півників» тощо. Вікна, сволок оздоблювали фризом винограду, дубових та кленових листків. Часто в декорі використовували прямі лінії, «кривульки» та «крапки».

«Спершу «малярка» робила «розвід», себто самі гілки, без квіток, при чому проводила основне стебло, потім більші паростки, поміж ними вміщувала ще дрібніші. Коли розвід був готовий малярка малювала ще дрібніші. Коли розвід готовий малярка малювала квітки: спершу всі квітки одною фарбою, потом усі інші, так, що в роботі у неї тільки одна фарба» [8, с.23].

Крім «вазонів» ще малювали «букети», які часто мали назву «квітки».

Українська етнограф, дослідниця Поділля М.Щепотьева класифікувала рослинні композиції розписів на 4 групи:

«1) Квітки з основним стеблом, від якого або симетрійно, або з правильним ритмічним повторенням, одходять бічні гілки.

2) Квітки в вигляді жмутка, де всі гілки симетрійно розходяться від одної нижньої точки.

3) Квітки, що в нижній своїй частині збудовані, як в І групі, але в верхній основне стебло губиться, відхиляючись на бік, і квітка робиться асиметрійною.

4) Квітка не має основного стебла й збудована асиметрійно» [19, с.26].

Інколи підводки поєднувалися з такими давніми елементами як «курячі лапки», що мали вигляд пташиних ніжок. Вони складались з трьох ліній у вигляді тризубця. Який зміст селяни вкладали, коли їх малювали – невідомо, але цей елемент зустрічається у мистецтві багатьох народів світу. На Поділлі такі елементи орнаменту можна було побачити в 1970-ті рр. оздобленні хат в с. Володіївці Могилів-Подільського району [12]. Тут «курячі лапки» поєднувалися з жовтою обводкою вікон, що були намальовані по три вгорі та внизу вікна.

На Поділлі, крім стін та стелі малювали також долівку. Попід лавами, столом зображували зірки, а посередині хати робили «гратки» та «квітки».

Основним матеріалом для кольорових обмазок, підводок, розписів були глини. Це – яскраво-жовта глина різних відтінків, червона, синя, зелена, чорний глей. Жовту глину могли також перепалювати на червону. Для цього виробляли маленькі «балабушки» і клали в «грань» (жар). Потім їх товкли, терли та «розпускали» (розводили) у воді. Червоний колір мав різні відтінки: дуже перепалена глина –темно-червоний, менше перепалена – яскраво-червоний. Окрім цього використовували соки та відвари рослин, а також мінеральні фарби. Наприклад, на Поділлі зелений колір могли робити з соку листя повію чи гарбуза. Часто для чорного кольору використовували сажу та синьку [13].

Фарби могли розводитись на молоці, яйці, на клейстері з житнього борошна та ін [3, с.19].

З початку ХХ ст. на базарах стали продавати мінеральні фарби. Наприклад, у Могильові були поширені: «синій колір – фарба мінеральна в порошку (ультрамарин), зелений – фарба мінеральна (зелень темна), червоно-гарячий – фарба мінеральна в порошку (кармін), коричневий – фарба мінеральна в порошку (умбра), цеглистий – фарба мінеральна (сурик), фарба мінеральна і порошку (світла зелень), фарба мінеральна в порошку кольору бордо (бакан темний), фарба мінеральна в порошку жовтого кольору (крон), фарба мінеральна в порошку бузково-рожевого кольору (бакан з крейдою), фарба мінеральна  в порошку червоно кольору  (бакан синій)» [14].

З часом нові фарби витісняли фарби рослинного походження або використовувалися одночасно.

Починаючи малювати, розводили всі фарби одразу. Кожен колір малювався окремою щіточкою. Їх робили з пір’я, шерсті кота, вимоченого проса або свинячої щетини тощо. Деякі елементи, наприклад виноградні грона, «капали пальцем», вмоченим у фарбу. Могли також використовувати сухі квіти, наприклад по білому фону «капали» сухим «кривавником» (деревієм). Також могли «капати» вирізаним своєрідним штампом з картоплини чи буряка у вигляді квіточки.

В Національному музеї народної архітектури та побуту України в експозиції «Поділля» представлено декілька хат в яких можна побачити оригінальні настінні розписи. Зокрема, зразки народного малювання знаходяться в хатах із сіл Кадиївці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області та Луги Чечельницького району Вінницької області.

Привертає увагу відвідувачів музею хата із с. Яришів з Вінниччині. Розписи в ній виконала у 1977 р. майстриня з с. Слобода Яришівська Кондратюк Анастасія Миколаївна (1908 р.н.)

Вона була відомою малювальницею в селі. Малювала з дитинства. Для розписів хат її запрошували інші жінки, які не вміли це робити вправно. Однією з улюблених композицій майстрині були «букети». Любила малювати рослинні орнаменти винограду, вишні, рожі, айстр, яблук, волошок, тої, грушок, барвінку, бузку. Матеріалом для розписів майстрині в основному були анілінові фарби, які використовувались для малювання писанок, а щіточки робила з пір’я та тканини (тоненькі квачики) [13].

Починаючи з другої половини ХІХ ст. поряд з розписами в українських хатах стали популярними в народі прикраси з паперу: витинанки, квіти, «павуки». На противагу розписам, витинанки і паперові прикраси могли використовувати протягом тривалого часу. Їх, навіть, можна було придбати на базарі чи ярмарку.

Український вчений М.Станкевич вважає, що саме слово «витинанка» з’явилось на початку ХХ ст. [17, с.16] .

Матеріалом для витинанок був кольоровий глянцевий папір. Їх клеїли на стелі, печі, на стінах попід стелею та образами між вікнами. На стелі також «розводився павук».

Самодіяльний художник з с. Кирнасівка Вінницької області Іван Коваль  (1946-2000) так описував процес виготовлення цієї хатньої прикраси: «… шукали різну білу бумагу, навіть у хід ішли газети, і після того як викрасили валівці для ряден, красиву різнокольорову бумагу, з неї вирізували різні звеня для павука. В хід проходила також пшенична солома і нитки. А зроблений один павук у дівочих покоях міг жити п’ять років, а після цього строку нового міняли. Посередині [павука] робилася велика квітка, а по краях нового щупальця чіплялася менша квітка. Одна низка – одна нитка. Низки робили хто скільки хотів, робили і п’ятнадцять, і двадцять. Говорили чим густіший павук, тим кращий. Чіпляли в одній хаті два павуки. Тому що стелю перетинав в більшості хатів сволок…» [9].

Крім зірок та квіток, поширені були мотиви живого світу: «коники», «ляльки», «пташки». Одніми з найулюбленіших зображень були домашні птахи, зокрема півень.

З часом витинанки розвинулись від простої хатньої прикраси в окремий вид мистецтва. За виконанням вони ставали більше делікатними, виділялися дрібні деталі, стали з’являтися сюжетні й тематичні.

В експозиції «Поділля» є декілька хат, в яких можна побачити оригінальні паперові прикраси. Зокрема, в хатах із с. Крищенці Тульчинського р-ну Вінницької обл. та з села Кадиївці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.

Традиції та звичаї Страсного тижня залишаються актуальними і в наш час. Багато українських господинь намагаються дотримуватися давніх правил прибирання прикрашання власних осель. Інколи, в сучасних інтер’єрах можна зустріти не зовсім традиційні речі, які більше з’являються під впливом інших культур.

Зберігається давня традиція прикрашання оселі вербовими гілочками, освяченими у Вербну неділю. В наш час господині роблять оригінальні флористичні композиції, з використанням їх, писанок, пророщеної свіжої зелені (вівса чи пшениці), весняних квітів. Такі композиції виглядають дуже модно, ніжно і красиво.

Кожна господиня приділяє велику увагу оформленню т.зв. «великоднього кошика». Напередодні свята, багато жінок намагаються ретельно підійти до вибору пасхального рушника чи серветки. При чому, часто цей важливий атрибут свята вони часто шиють чи вишивають власноруч.

Нові модні тенденції мають місце й у прикрашанні великодніх яєць. Сьогодні, окрім традиційного фарбування рослинними відварами, з’явилось безліч способів перетворення їх на справжній витвір мистецтва. Часто можна зустріти яйця пофарбовані хімічним фарбниками, покриті різнокольоровими наклейками, або прикрашеними в сучасній техніці «декупаж» тощо.

Джерела та література

  1. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Т.1.– С.353-448.
  2. Дублянський А. Українські святі. – Мюнхен, 1962. – 100 с.
  3. Зарембський А. Народное искусство подольських украинцев. – Ленинград, 1928. – 48 с.
  4. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – К.: Обереги, 1994. – К.1. – Т.2. – С.151-387.
  5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – К.: Обереги, 1994. – К.2. – Т.3. – С.27-241.
  6. Кислашко О., Кислашко Я. Православні свята та народні звичаї. – К.: Грамота, 2003. – 152 с.
  7. Кримський А. Звиногородщина. – К., 1930. – С. 292-319.
  8. Левитська Л. Селянський стінний розпис на Поділлі. – К., 1928 – 29 с.
  9. Лист Коваля І.Д. до автора статті 2.10.1986
  10. Максимович М. Дні та місяці українського селянина. – К.: Обереги, 2002. – 192 с.
  11. Матеріали польових досліджень автора. – 1977 р.
  12. Матеріали польових досліджень автора. – 1977 р.
  13. Матеріали польових досліджень автора. – 1976-1980 рр.
  14. Матеріали Російського етнографічного музею. Колекція 4321.
  15. Орел. Л. Великдень в Україні. – К.: Орбіта, 2000. – 17 с.
  16. Свидницький А. Великдень у Подолян // Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 465-512.
  17. Станкевич М. Українські витинанки. – К.: Наукова думка, 1986. – 123 с.
  18. Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи в Западно-Русскій край. – СПб., 1872. – Т.3. – С.12-29.
  19. Щепотьєва М. Розписи хат на Кам’янеччині. – К., 1928. – 30 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мапа музею

План розміщення експозицій

Відвідувачам

Квитки, екскурсії, як доїхати