"Loading..."

Архаїка традиційного житлобудівництва Полісся у соціокультурному просторі сучасної України на базі експозиції «Полісся» НМНАПУ

У статті автор розглядає Поліську хату, обряди та звичаї, пов'язані з її будівництвом та головними частинами інтер'єру - покуттю, піччю, вікном, сволоком, порогом. Основою дослідження стали пам'ятки народної архітектури, зібрані в експозиції "Полісся" НМНАП України та пов'язаний із ними давній народний світогляд.

Ключові слова: Полісся, хата, звичаї, вірування, календарні обряди  та обряди родинного циклу.

In the article the author examines Polesye house, customs and traditions of its construction and main parts of the house interior – “the Red” corner, stove, window, ceiling beam, etc. The monuments of folk architecture, collected in the exhibition of "Polesye" of National Museum of Folk Architecture and Life of Ukraine (NMFALU) and old folk ideology became a basis of the research.  
                                                         
Keywords: Polesye, house, customs, traditions, beliefs, calendar of rituals and rituals of family cycle.

Полісся є краєм лісів, боліт і піщаних острівців. Визначний дослідник народного побуту Павло Чубинський писав про цей край: "Води хоч залийся, землі хоч зарийся, а хліба – катма". Найчастіше поліщуки закладали свої поселення біля річок і озер, серед лісової природи – чарівної і загадкової, що давала людям різноманітні дари – дерево для житла, знарядь праці, меблів, посуду, продукти харчування, ліки тощо. 

Так на відстані одна від одної споруджувалися садиби, на кожній із яких крім хати різного планування, зводили різноманітні господарські будівлі – теплі (для худоби) і холодні (для збіжжя і городини). Хати при цьому будували зазвичай із соснового, рідше з вільхового дерева. Часом в одній будівлі використовувались різні породи дерев. Про це  сказано у весільних піснях: "А в нашого свата з сосни, з верби хата, а сіни з берези, усі гості тверезі...".

Українські дослідники слушно вважають поліську хату слов’янською реліквією, самобутнім явищем в народній архітектурі. Прості, а часом і суворі за своїм виглядом, будівлі поліщуків завжди були зразком особливої естетики – непоказної і таємничої. Образ поліського житла створювали м’які приглушені кольори соснових, а часом вільхових і осикових зрубів, зведених із масивних колод або плах; пластика конструкцій, особливо дрібних деталей, кольорові підводки тощо. Тут втілився безмежний прояв народного таланту і смаку, досконале знання матеріалів, які століттями використовували як будівельні.

Внутрішнє обладнання поліського житла у своїй основі є загальноукраїнським.  Тут, як і скрізь в Україні, кожна частина житла мала своє функціональне і водночас обрядове значення, особливості свого речового комплексу і естетичного оздоблення. Для поліського селянина його домівка все життя була малою батьківщиною, про яку пам’ятаєш і куди прагнеш повернутися. Вона була його храмом і всесвітом, де проходило життя, сторінки його радощів і смутку. Народившись на Лівобережному (Чернігівському) Поліссі, видатний український письменник ХХ ст. Олександр Довженко писав про це так: "...наступні покоління повинні осягнути феномен української хати, цей важливий елемент нашої матеріальної і духовної культури" [6, с. 53]. Українську хату він сприймав крізь призму дитячих спогадів і батьківської домівки.

Власна оселя ставила людину на певну сходинку громадського визнання, свідчила про працьовитість і художній смак господарів. Недаремно народне прислів’я каже: "Хата чужая, як свекруха лихая". Берегинею кожної поліської хати була її господиня: "Без господаря двір, без господині хата плаче". Отож у сільській хаті завжди було охайно, пахло лікарськими рослинами, запашними травами, зібраними в місцевих лісах.

Життя кожної поліської родини було наповнене не лише буденними турботами й дотримуванням певних обрядів. Саме місце під будівництво освячувалось. При виборі ділянки, поліщуки остерігалися зводити хату у заборонених місцях – на місці згарища, загибелі людини, удару блискавки, де колись росло плодове дерево, де проходила стежка, тощо [14, с. 63-64]. Існували й інші способи передбачення, коли по всіх кутах майбутньої хати на ніч насипали купки зерна. Якщо на ранок усе воно залишалося незайманим, місце також вважалося придатним для будівництва. На Коростенщині замість зерна інколи по кутах обраного місця клали вовну.

Не менш важливим вважалось і визначення місця для закладання колодязя. У цьому випадку найчастіше на ніч  вовну прикривали  посудиною. Якщо на ранок вовна була вологою, а на посуді виступила  роса, отже,  вода близько і місце годиться.

При будівництві зважали на час. Так, невдалим  вважався: високосний рік,  піст, фази місяця, понеділок як тяжкий день [16, с. 88]. За православною традицією будівництво починали і в  свята.

Закладання хати починалося з в’язання  вінців, першим із яких був покутній, орієнтований на схід або південь. Під такий вінець клали монету, як грошову жертву, яка заступила собою більш ранні форми, що ними були людська, тваринна, речова. Таким чином відбувся поступовий перехід від кровної жертви до безкровної. Таке жертвоприносіння зафіксоване в усіх народів світу. З цим  пов’язана була віра у добробут господарів. Також важливе символічне значення мав перший зв’язаний кут, як такий що початково ділив обрану земельну ділянку на два простори – зовнішній і внутрішній [1, с. 72].

“Закладини” хати передбачали також фактичне визначення хатнього порогу. Обряд, пов’язаний із закладанням порогу такий: старший  майстер зарубував у підвалину дві сокири. Через них до хати заходив господар із дружиною. Він тримав в руках могорич, вона – хлібну діжу. Біля місця, де мав бути  покуть  молилися, після чого майстрів пригощали [10, с. 362]. Пригощали майстрів при вставлянні вікон ("вікнове"), зведенні сволока ("сволокове"), зведенні даху ("крокове", "квітка").

З-поміж усіх виділених обрядів, пов'язаних зі зведенням житла, обряд зведення сволока був найурочистішим: витесаний брус перев’язували рушниками або хустками, які потім обов’язково дарували майстрам. Іноді сволок обгортали кожухом, щоб хата була теплою, або прив'язували до нього горщик із медом (звідси назва "солодкий брус").

М. Грабовський, який зробив багато описів обрядів, звичаїв та вірувань, відмічав, що різьблений сволок ставав справжньою декорацією житла, якої у такій розвиненій формі не знайти у сусідніх народів. [2, с. 37].

Дерево для нього вибирали прискіпливо – дуб, сосну, липу: “100-150 років на пні стояло і з нього ніколи не спускали крові” (живиці) [8, с. 82]. У деяких місцевостях існував звичай переносити міцний сволок зі старої хати в нову. Виготовляючи сволок, на ньому нерідко вирізували дату спорудження хати, наносили ім’я майстра або важливі дати в житті родини, знаки захисного змісту – хрести, солярні знаки (кружальця).

Зведена хата була головною в садибі і визначала порядок розташування решти господарських будівель. Усі разом вони формували двір, межею якого була огорожа, яка відокремлювала двір від вулиці, а за уявленням була оберегом. Головним в огорожі були ворота. На них прикріплювали череп коня (Чернігівщина), як задобрювання урожаю [5, с.100].

Садиба була наповнена різними обрядами. У дворі, зокрема, колядники віншували господарів впродовж Різдвяних свят. Тут зустрічали молодих, що повертались від шлюбу; відспівували покійника.

У будівлі для худоби на Свят-вечір або на Багату Кутю господарі заносили хліб (млинець), вітаючи зі святами худобу; ворожили на майбутній врожай.

Поліська хата (2).JPG

Хата із с. Мамекине Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл. Кінець ХIX ст.  НМНАПУ

В експозиції Полісся Національного музею архітектури та побуту  України представлені пам’ятки народної архітектури таких районі: “Лівобережне Полісся”, “Середньо-прип’ятське”, “Волинське”. До неї входять: хати, господарчі, виробничі та монументальні будівлі. У садибах представлені твори мистецтва, одяг, знаряддя праці, хатня тканина, начиння [12, с. 46].

Як слушно зауважували окремі дослідники народної архітектури, інтер'єр поліської хати впродовж тривалого історичного періоду лишався незмінним. У ньому кожна ділянка (покуть, піч, вікно, сволок, поріг, одвірок), мала певні побутові  функції і обрядове значення. У хаті відбувалися всі родинні обрядодійства.  

Поліська хата (1).jpg

Покуть в інтер’єрі хати із с. Бехи Коростецького р-ну Житомирської обл. ХVIII-XIX ст. НМНАПУ

Найголовнішим у сільській хаті був покуть з орієнтацією на сонце. У традиційному селянському житлі покуть розташовувався по діагоналі від печі. Це місце з давніх-давен вважалось святим. Існувала давня поліська традиція, коли не було покутньої ікони. Покуть був заповнений лише дохристиянськими святинями, образи з’явились пізніше і розміщувались над вікнами.

З часом у  почесному кутку висіла ікона Ісуса Христа чи Матері Божої, прикрашеної вишитим рушником, який у народі називався божником. Зверху божник прикрашали засушеними, або паперовими квітами.

Образи Богоматері, Святого Миколая, Варвари, Параскеви, Пантелеймона, Георгія, Неопалима Купина розміщували на поличках-божничках на чільній і причілковій стінах від покутя. Найулюбленішим був образ Святого Миколая [13, с. 19].

Тут відбувались найважливіші обряди річного і родинного циклів. Так, на Свят-вечір на покуть, під іконами, ставили невеликий сніп збіжжя з нового врожаю (“дідух”) і сіно, на якому упродовж Різдвяних свят стояв горщик із кутею. Під іконою звисала лампадка, яку запалювали на всюношну – “щоб ангели прилітали до оселі”. Тут же на Покуті, ставили посвячене на Маковія зілля, галузки верби (виганяли нею вперше по весні корів), страсну свічку ( давали в руки помираючому), громничну свічку (запалювали під час грози) та святу воду (поїли хворих, кропили бджіл, посівне збіжжя, людей у дорогу) [18, с.5-6].

У  родильних обрядах на покуть клали новонароджену дитину, попередньо загорнувши  в кожух, бажаючи забезпечити їй щасливе і багате життя.

У поліському весіллі з покутем пов’язаний важливий для здійснення шлюбу  посад молодих і завивання молодої [9, с. 112].

У обрядах, що відбувались на покуті, невід’ємним є стіл, оскільки з ним пов’язаний розподіл головних обрядових страв. На ньому стояв коровай і весільне деревце (символ вроди, молодості, прощання з дівуванням), прикрашене квітами, барвінком, калиною, кольоровими стрічками, вставлене в коровай або в хлібину. Через стіл  передавали різні предмети у  передвесільному обряді ("давати руки"), у весільному (стрибання молодого до молодої через стіл під час посаду або стрибання через стіл жінок-закосянок, які завивали молоду ( демонстрація незайманості молодих ) і повесільному циклах.

Важливе ритуальне значення належало покутю і столу і під час поховального обряду. Так, небіжчика спочатку клали на причілкову  лаву (подекуди на Поліссі її навіть називають мерцовою), а потім у домовину, головою до покутя.  Померле немовля (дитина до року – Т.Р.), як безгрішне створіння, дозволялося класти на стіл. На Поліссі  побутував звичай виносити стіл із хлібом за ворота, коли дорогою несли небіжчика.
Поліська хата (3).jpg

Курна піч в інтер’єрі хати Окружного двору с. Солов’ї Старовижівського р-ну Волинської обл., середина ХIX ст., НМНАПУ

Не менш важливе місце у повсякденному житті родини займала  піч. Вона була символом родинного вогнища і зводили її біля порога житла зліва або з права біля сінешної стіни. Вогонь у печі вважався священним. На Поліссі до наших днів вважається гріхом для господині поратися біля вогню без хустки, сваритися тощо. Щоб забезпечити щастя в новій хаті, сміття зі старого дому висипали під піч і деякий  час зберігали  [5, ст. 54].

Назва “піч” загальнослов’янська. Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик – Т.Р.) у романі “Зелені млини” писав: "…для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого. То і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо іще гарно змайстрована, тоді це і насолода для ока" [7, с.38]. Дехто пов’язує етимологію слова з поняттям печера, де від сивої давнини розводили вогнища [5, с. 53]. За  уявленнями поліщуків, домовик живе саме на печі або поблизу від неї. У хатах, розташованих в музейній експозиції "Полісся", ми можемо побачити курні і напівкурні печі, які різняться за матеріалами і конструкціями.

Піч, як родинне вогнище завжди було в центрі численних обрядів, народних вірувань і звичаїв. Так, під час святкування багатьох народних свят від печі до столу несли усі обрядові страви (кутю на покуть на Різдво). У ній також за звичаєм спалювали свячені на Вербну неділю вербові галузки, що рік знаходились у хаті.
    
У родинній обрядовості відведено важливе місце печі. Так, у ній "перепікали" слабке здоров’ям новонароджене дитя (коли в печі погас вогонь, новонароджене дитя клали на лопату для хліба і засували в піч), щоб воно не вмерло [3, с. 29]. Піч присутня в багатьох весільних обрядодійствах. Під час сватання, дівчина показувала згоду на одруження, колупаючи піч [9, с. 110]. Якщо дівчина не давала згоди на шлюб, вона ховалася на піч, поки в хаті були свати. На Чернігівщині під час випікання короваю попіл з печі вимітали віником, а не вигортали кочергою, бажаючи молодим заможного життя [5, с.53]. Після “комори" (підтвердження чесності) молоду жінку годували на печі і давали їй головний убір, який знаходився на припічку. А у поховальних обрядах піч є провідником у потойбічний світ, для цього родичі померлого заглядають у піч перед винесенням покійника з хати.
Поліська хата (4).jpg
Посвіт і мисник в інтер’єрі хати Окружного двору с. Солов’ї Старовижівського р-ну Волинської обл., середина ХIX ст., НМНАПУ

Традиційний освітлювальний пристрій на Поліссі – посвіт. У минулому тут широко побутував обряд "одруження посвєта" або “одруження комина”. Проводився він ранньою осінню, зазвичай на Семена. Тут святкували, їли, пили і співали, а випиваючи першу чарку, виливали на комин залишки крапель [5, с.93]. Комину навіть присвячували окрему пісню. До цього дня господарям годилося посіяти озимину. Живий вогонь від запаленого посвіту мав зберігатися в оселі аж до Великодня.
  
У цей день годилося робити “засиджини”. Їх влаштовували , переважно майстрові люди – кравці, шевці, бондарі, ковалі тощо. В хату вносили  свій робочий інструмент і півгодини працювали – ”засиджували місце”, це для того, щоб не дрімалося під час роботи [17, с. 207].

Дещо менше обрядове значення мали вікна хати. Дослідники народної архітектури вважають, що вікно з’явилось пізніше ніж двері. Це засвідчують археологічні матеріали.

Традиційна поліська хата, як і українська, мала троє вікон: на чільній стіні – покутне, що було ближче до покутя і перепічне – те, що розташовувалось навпроти печі. Третє вікно, що вирубувалося на причілку, мало назву “застольне” і могло бути меншого розміру. По всій Україні широко побутувало повір’я відповідно до якого, якщо пташка прилітає до пічного вікна – приносить  новину, а коли до застольного – вістку про покійника.

У календарній обрядовості Західного Полісся існувала традиція напередодні Водохреща клеїти до вікон хрестики з соломи, а пізніше з паперу. У весільній обрядовості вважалось, що до вікон прилітають янголи, щоб наділити молодих долею і щастям: “Ой, знати, що в Семена весіллє, на всі штири оконечка, анголи седять. А на покуті сам Господь седить, доленьку дєлить” [9, с. 108].

“Захисником” у хаті був сволок – масивний брус на якому трималася стеля хати. Упродовж року тут зберігали лікарське зілля. На зелену неділю прикрашали клечаттям, м’ятою, лепехою. Вірили, що травневе зілля, оберігає хату від грому та блискавки. Сволок виконував ще одну функцію – на нього клали тільки-но спечений хліб і називали палянишником.

Перед Водохрещем на сволок наліплювали хрест із тіста, замішаного на святій воді. Часто, вирізьблений хрест, закопчували полум’ям свічки на страстний четвер, вважалось, що так він захищає від злих сил.

У родинній обрядовості сволок виступає як оберіг (зв’язує хату, як “пояс дєда сем’ю” [15, с. 82]) і предмет, наділений лікувальною властивістю. Так, перед хрестинами куми по черзі піднімали до сволока дитину, у такий спосіб бажаючи їй здоров’я. На новонароджених слабких дітей бризкали  свяченою водою, перелитою через сволок [9, с. 114]. У весіллі під ним ставили діжу з тістом на коровай чи ударяли нею об сволок. У деяких поліських місцевостях на весіллі під ним також садовили молодих. У народних уявленнях про померлих вважалося, що їх душі, перебуваючи у хаті сорок днів, ночували під сволоком. У окремих весільних піснях йдеться про те, що на сволоку комори традиційно вішались рушники: “А в коморі сволок, на нім рушників сорок, ідіте, візьміте і боярам пов’яжіте” [9, с. 114]. 

У хатах важливе обрядове значення мав і поріг. В давнину він завжди був високим, оскільки весною в регіоні нерідко піднімався рівень ґрунтових вод. Хатній поріг виступає символом початку і закінчення дому, ніби замикає коло, а також є місцем, пов’язаним із померлими родичами (у давнину хоронили під порогом). Тому об поріг тричі ударяли труну, виносячи її з хати. На нього не можна було ставати або сідати – лише переступати. Вважалось, що через поріг не можна передавати речі, вітатись, щоб не посваритись. Щоб до хати не ввійшла погана людина, у нього забивали осикового кілка.

Близьке до порогу значення мала і кінська підкова, прибита до порога чи над ним. Крім захисного вона мала і символічне значення – сприяла збільшенню коней у господарстві.

У Різдвяні святки (до Нового року) сміття не виносилось з хати, а лише зміталося від порога, щоб у хату йшло добро.

У весільній обрядовості мати молодої у вивернутому наверх вовною кожусі і сваха від молодого з’єднували весільні свічки, поставивши на поріг праві ноги [9, с.104].

Самі молоді на весіллі мали переступати його правою ногою. Входячи вперше до свекрушиної хати (з метою отримання влади над усіма родичами чоловіка), невістка ставила ногу на поріг і про себе промовляла: "Ваша хата – мій верх" [9, с. 106].

У хаті деякі обряди стосувались не лише найважливіших частин житла, а й меблів насамперед нерухомих. До них слід віднести масивні лави, закріплений на сінешній стіні мисник, а також скриню (бодню), яка у поліському житлі могла стояти як у хаті, так і в коморі.

Довгі лави стояли під чільною і причілковою стінами. На них сиділи, спали, готували їжу, майстрували, тримали кухонне начиння, а довгими зимовими вечорами – пряли. Лави згадуються у весільних піснях: "Ой, зігнулися лавки, як посіли приданки, а ще більше зігнуться, як горілки нап’ються". Коли подобалося весілля, його учасники танцювали не на землі, а на лавах, підстрибуючи і приспівуючи: "Ой, зломлю я лаву на зятьову славу".

Мисник, який на Поліссі називали "поліцамі", згадується у весільних піснях у зв’язку з одяганням головного убору нареченій з дівочого на жіночий. Саме про неї з цього приводу співали: "Нарядили молодіцою, посаділі під поліцою".

Невід’ємним у весільному обряді була скриня, яку найчастіше  купували дівчатам саме перед весіллям. Ще недавно музейним працівникам під час експедицій не раз доводилося бачити скрині, що у минулому належали дочці, матері, бабі. Давнішою за скриню була бодня, яка вироблялася бондарями. За скриню чи бодню родичі молодої на весіллі обов’язково вимагали викуп. Подекуди існував також обряд, коли молода на підтвердження своєї незайманості мала сісти на скриню і заспівати відповідну пісню, у якій згадується калина.

Таким чином у традиціях поліської народної архітектури ми спостерігаємо творчий прояв народного таланту, художнього смаку і досвіду, який використовували століттями. Будівлі, що формують музейну експозицію “Полісся” за своїм історичним значенням є скарбами нашого народу. На противагу ставленню до власного житла наших сучасників традиційна хата споконвіків за своєю духовною сутністю була нерозривно пов’язана з різноманітними обрядами, які здійснювались від початку її будівництва і впродовж всього її існування.

В основних частинах внутрішнього житлового простору (покуть, піч, вікно, сволок, поріг) відбувалися найважливіші обрядові дії, пов’язані зі святами річного циклу або подіями у родині. Певну роль у згаданих обрядах відігравали і хатні меблі (стіл, лави, скриня). Перелічені обрядодійства у поліській хаті побутували в усій Україні, а найдовше збереглися  на Поліссі.

 ЛІТЕРАТУРА

1.     Байбурин А.К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. – Л.,1983.
2.     Болтарович З. Україна в описах польських дослідників ХIХ ст. – К., 1976.
3.     Боряк О. Україна: етнокультурна мозаїка – К.,2006.
4.     Данилюк А.Г. Волинь: пам’ятки народної архітектури. – Львів, 2000.
5.     Данилюк А.Г. Українська хата. – К., 1991.
6.     Довженко О. Зачарована Десна. – К., 1967.
7.     Земляк В. Зелені млини – К., 1972.
8.     Народний календар із Овруччини 50-х років ХІХ ст. в записі Михайла Пйотровського. – Михайло Возняк. Післямова Корнелія Кутельмаха // Записки наукового товариства імені Шевченка. – Том ССХХХ. – Праці Секції етнографії та фольклористики – Львів, 1995. – С. 303 – 351.
9.     Несен І.І. Весільний ритуал Центрального Полісся: традиційна структура та реліктові форми (середина ХIХ – поч. ХХст.) – К.,2006.
10.  Несен І.І. Етнографічними стежками Житомирщини (сторінка з історії створення експозиції Музею народної архітектури та побуту України) // Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. – Луцьк, 2009. – С. 361 – 365.
11.  Несен І.І. Культурні символи давнини: кінь у весільному ритуалі (за матеріалами Центрального Полісся) // Соціум, 2003. – Вип. 3. – С. 263 – 271.
12.  Орел Л. Земля обпалена Чорнобилем – К., 2009.
13.  Орел Л. Своя хата – рідна мати // Українська родина. – К.,2000.
14.  Радович Р. Техніка та технологія традиційного житлово-господарського будівництва на Поліссі другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип. 1. – Київське Полісся. 1994. – Львів, 1997. – С. 62 – 82.
15.  Радович Р., Сілецький Р. Стеля та сволок у традиційному будівництві поліщуків (конструктивно-технологічний та обрядовий аспекти) // Народознавчі зошити, 1996 – № 2. – С. 78 – 94.
16.  Сілецький Р. “Закладщина” хати на Поліссі: обрядово-звичаєвий аспект // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип. 1. – Київське Полісся. 1994. – Львів, 1997. – С. 83 – 97.
17.  Скуратівський В. Дідух – К.,1995
18.  Скуратівський В. Покуть – К., 1992.

 

Коментарів: 0
Залиште свій коментар