Ключові слова: автентичність, покрівля, рівна (кульова) солома, м’ята солома, очерет.

Детальних систематизованих описів технічних прийомів виконання тих чи інших робіт по народному будівництву в літературі майже немає. Слід враховувати, що в різних місцевостях досвід у будівельній практиці нагромаджувався віками й передавався методом активного засвоєння від покоління до покоління. При цьому закріплювалися вдалі й ефективні знахідки і способи і, навпаки, виходили з ужитку менш раціональні чи застарілі методики виконання робіт.

Вивчення народної архітектури, що особливо інтенсивно відбувалося в 70-80-х рр. ХХ ст. мало забезпечити виявлення найцінніших типових пам’яток у різних регіонах України з метою їх перевезення у відповідні скансени та кваліфіковане їх встановлення з відповідним циклом реставраційних робіт. Необхідні реставраційні роботи проводилися з метою досягнення максимально можливих результатів стосовно кращого збереження первісних конструктивних елементів будівель, а також, у разі необхідності, адекватної заміни втрачених частин і деталей конструкцій. Діючі на той час вимоги зводились до наступного: якщо збереглося хоча б дві третини від будівлі, яку заплановано перевезти, то таку пам’ятку доцільно брати, а втрачену третину можна реставрувати в музейних умовах. Слід зазначити, що через відсутність окремих типів будівель, наприклад клунь на Наддніпрянщині, архітекторам довелося відтворювати їх на основі детального опитування старожилів (результат «активної» боротьби радянської влади з так званим «куркульством»), все ж у Музеї вдалося правдиво відтворити загальну картину типології народних будівель України.

При встановленні в музеях перевезених пам’яток народної архітектури великий масив теоретичного матеріалу залишався неохопленим, адже для покрівельних робіт запрошувалися майстри з сіл, які користувалися знаннями і навиками, що їх вони одержали від попередніх поколінь майстрів. Але недоліком архітектурного проектування було те, що не були зафіксовані особливості всіх технологічних процесів, пов’язаних з виконанням покрівельних робіт на об’єктах. Не зайвим буде зазначити, що на той час ще не ввійшло у широку практику використання відеотехніки, щоб можна було детально зафіксувати автентичні технології покрівельних робіт, тому багато цінних даних з покрівельної тематики було втрачено. А тому набувають особливої ваги епізодичні випадки передачі майстерності від запрошених покрівельників музейним реставраторам. Тоді більш-менш загальна картина покрівельних технологій зберігається у своєму цілісному вигляді і потрібно лише ретельно дотримуватися їх раціональних рекомендацій.

Під час обстеження народної архітектури окремі науковці проводили дослідження по вивченню специфіки вкривання народних будівель. Результати таких досліджень були оформлені у наукових звітах, де приводилися фотографії, окремі зарисовки, схеми, обміри тощо.

Також під час проведення покрівельних робіт запрошеними з сіл майстрами з Луганщини (1980-і рр.) музейні реставратори використовували їхні практичні прийоми під час проведення ремонтних робіт у Музеї в пізніші роки.

Вкривання кульовою соломою – парками. Традиційним методом збирання врожаю у селян було жати жито серпом. Висота жита становила 1,1—1,2 м, інколи досягала 1,5 м. Займалися цією справою переважно жінки, які зжате жито зв’язували у снопи, а під кінець дня снопи складали у копи, щоб бува вночі не намочив дощ. Після того, як вижали ниву, снопи звозили возами, або гарбами у садибу і складали в клуню, де господар міг усю зиму в сухому приміщенні обмолочувати снопи. Після першого обмолоту снопи, що називалися «околот», складалися окремо, щоб при достатній кількості з них виготовляти кулі («трусити кулі»). Це окремий вид робіт, метою якого є повторне обмолочування «околоту», а для цього снопи розв’язують, розстеляють на току шаром завтовшки прибл. 5-6 см і легенько обмолочують ціпом лише колоски й частково середину стебла, щоб по можливості максимально зберегти цілою всю солому, адже від цього залежить її витривалість і довговічність як покрівельного матеріалу.

Після обмолочування господар бере обома руками солому за колоски і струшує її, щоб повипадало зерно та щоб випала коротка солома (рис. 01), а тоді наступає ногою на ту солому, що частково випала, оскільки вона не затиснута руками, і піднімає пучки, щоб коротка солома залишилась на землі. Таким чином у руках залишається лише довга солома, яку господар складає в акуратні купки й зв’язує кожну двома перевеслами. Це кулі рівної соломи – той запас покрівельного матеріалу, який завжди є в господаря для непередбачуваних обставин, коли треба підремонтувати покрівлю технікою парками, або якусь будівлю вкрити заново (рис. 02). Такий запас кульової соломи завжди повинен бути у господаря, так само як має бути запас м’ятої соломи для різних випадків, не кажучи вже про потребу підстелювання худобі.

Техніка вкривання парками (сніпками) поширена на Центральній Наддніпрянщині, а також на півночі Полтавщини та в деяких інших районах. Вся територія Черкащини мала найпоширеніший спосіб покриття – а саме парками (сніпками). Виготовлення парків (сніпків) відбувається таким способом: спочатку скручують перевесло з цієї ж кульової соломи, попередньо змочивши її водою. Для перевесла беруть два пучки соломи, з’єднують кінці внакладку колоски до колосків, тоді скручують солому у вигляді мотузки, розпрямляють, кладуть на землю, на перевесло кладуть подвійний пучок кульової соломи (діам. прибл. 15 см), на нього під кутом кладуть такий же за розміром другий пучок соломи, з’єднують два кінці перевесла між собою, скручують не тісно і запихають кінці під поясок. Після цього верхній пучок соломи повертають на 360 градусів щодо нижнього у вигляді «вісімки», щоб дві половинки були міцно затиснуті між собою (рис. 03, 04, 05). Необхідно стежити, щоб скручування двох половинок парка було в тому ж напрямі, що й скручене перевесло, тоді дві половинки парка будуть міцно затиснені між собою. Після цього залишається покласти парок на землю і акуратно розрівняти його обома ногами, щоб він набув площинної форми.

На самому початку покрівельних робіт кульовою соломою (парками) до другої лати прив’язують ряд китиць по всьому периметру будівлі. Китиця – це зв’язаний перевеслом подвійний пучок соломи, схожий на парок, але тут половинки зв’язані на одній третині віддалі від колосків (рис. 06). Китиці прив’язують до другої лати, щоб солома спиралася на першу лату, розташовують колосом уверх, а рівною частиною гузиря вниз, щоб нижня частина покрівлі мала рівний край, що називається стріха (рис. 07) від дієслова стриміти, стирчати. До наступних лат прив’язують уже парки, які орієнтують колосками вниз, щоб вони перекривали собою нижче розташований ряд китиць (рис. 08). Під час покрівельних робіт парки прив’язують до лат, а також для міцності додатково прив’язують їх також між собою.

Характерною особливістю вкривання хат на Черкащині є виконання «східців» на рогах. Це пояснюється частим пошкодженням покрівель саме на рогах, адже тут покрівлі зазнають найбільшого навантаження як через атмосферні опади, так і при сильних вітрах і буревіях. Тому й люди винайшли такий спосіб міцнішого укріплення соломи саме на рогах – прив’язування тут китиць, а не парків, тоді навантаження на себе бере корінцева частина соломи (гузир), яка значно міцніша, ніж колоски.

Другою особливістю покрівель на Черкащині є влаштування накладних гребенів. Їх виконання потребує особливого вміння і майстерності, а також неабиякого досвіду. Після того, як завершили вкривання парками всі чотири схили хати, до останньої лати прив’язують довгі китиці, колоски загинають на другий бік хати, тоді так само прив’язують на протилежному боці хати до останньої лати такі ж китиці і загинають їх поверх попередніх. Після цього виготовляють на землі довгий пояс («дідух»), щоб його по довжині стачило покласти на всю довжину покрівлі у вигляді видовженого кільця. Цей пояс (завтовшки прибл. 9-10 см) роблять із кульової соломи, зв’язавши міцно перевеслами (через 0,5-0,6 м), його прикріплюють паличками до нижніх парків. Призначення «дідуха» – утримувати накладену наверх м’яту солому (висотою прибл. 0,8—0,9 м), яка додатково пришпилюється паличками у всіх напрямках, щоб трималася вся маса соломи і не впала під час великого вітру. По верху гребеня м’ята солома притискається дерев’яними півзинами (кізликами). Так виконуються традиційні накладні гребені на Правобережній Київщині, Черкащині й нижче по Дніпру, і це є основною відмінністю зовнішнього вигляду хат в цьому регіоні України (рис. 09).

Техніка вкривання кульовою соломою – під тичку. Цей метод набув поширення на Чернігівщині, Його особливість полягає в тому, що солому не прив’язують до лат, а розстелені горизонтальними шарами кулі притискують до лат тичками. Послідовність самого процесу така. Спочатку розстелюють кульову солому вздовж усього чола хати, формуючи стріху, як вона має бути розташована, після цього солому защемляють тичками до другої лати, міцно прив’язуючи лозою (у 70-х рр нами зафіксований процес кріплення дротиною). Наступний ряд соломи накладається на перший, спочатку легко закріплюється, тоді спеціальною дощечкою з канавками підбиваються корінці соломи знизу вверх, щоб схил був рівний, після цього вже міцно прив’язують тичку, тоді накладають наступний ряд соломи і так само вирівнюють поверхню й так повторюють до самого верху (рис. 10).

Гребінь будівлі влаштовують наступним чином. На верх намощують ряд сухої соломи, на неї кладуть парки, умочені у глиняний розчин, причому парки згинають під прямим кутом і укладають так, щоб дві половинки парка з колосками лягали по обидва боки від гребеня, утворюючи рівні поверхні. Парки по гребеню укладають так, щоб не було проміжків між парками, а утворився один суцільний накладний гребінь з просочених глиною парків. Такий верх може простояти 10-15 років, а тоді його необхідно замінити.

Своєрідним варіантом техніки вкривання під тичку є техніка вкривання під гузир. Природа цих двох технік однакова, оскільки в обох випадках солома розташовується колосками вверх. Різниця лише в тому, що в другому випадку роботу виконує один майстер, він захвачує смугу на ширину руки і рухається знизу вверх, а тоді знову знизу захвачує нову смугу і так до завершення. А рівняє майстер солому здебільшого долонею, спочатку закріпивши упівсили, а після вирівнювання прив’язує солому перевеслом уже наміцно.

Ми розглянули всі три методи вкривання, у яких покрівельним матеріалом є кульова солома, тобто та, що є результатом обмолочування зерна ціпом та з подальшим процесом – витрушуванням кулів. Застосування кульової соломи у покрівельних роботах – це класичний приклад традиційного хліборобства, який став найпоширенішим методом по всій території України. Але слід зазначити, що існують і інші методики покрівельних робіт у народній архітектурі, які мають досить широку географію свого поширення. Мова йде про дуже поширене у південних районах явище – спосіб вкривання будівель м’ятою соломою.

Слід врахувати ту обставину, що в народному побуті 19-го століття   при обмолочуванні хліба все частіше стало застосовуватися гарманування, Це коли під час обмолоту при допомозі коней на току тягають по кругу кам’яні ребристі катки (гармани), тоді є змога обмолотити значно більшу кількість снопів, ніж це можуть виконати при традиційному обмолочуванні ціпом. Та й у південніших районах України, через значно більші наділи орних земель хліба сіяли більше, тому й проблеми з його обмолотом вирішувалися в дещо інший спосіб. Не треба забувати, що й технічний прогрес не стояв на місці, адже уже з кінця 19 – поч. 20 ст. у великих агропідприємствах почали все частіше застосовуватися молотарки, що набагато прискорювало процес обмолочування зерна.

Отже, після обмолоту зерна іншими технічними засобами (не традиційним ціпом) люди одержували й вихідний матеріал принципово іншого ґатунку – це є вже м’ята солома. Така солома по своїй структурі вже не трубчаста, якою була первісно, а сплющена, та й по довжині коротша, та й значна частина її ламається, але народні майстри-покрівельники навчилися з неї виконувати не менш якісні покрівлі, ніж при давнішій технології – вкриванні кульовою соломою (парками). Хоча слід припустити, що в народному побуті ці дві техніки, ймовірно, певний час існували паралельно.

Ознайомитися детально з технікою вкривання м’ятою соломою нам вдалося при обстеженні народної архітектури на півдні Полтавщини. Саме в Новосанжарському районі (с. Кунцеве) від одного мешканця одержано практичну інформацію, як майстри-покрівельники застосовують різноманітні технічні прийоми, яка послідовність виконання окремих процесів та яке застосовується обладнання при виконанні покрівельних робіт м’ятою соломою.

Необхідно зазначити, що на початку 70-х рр. 20 ст. при формуванні Київського скансену було ще багато по селах народних майстрів-покрівельників і їх запрошували для вкривання найперших встановлених архітектурних експонатів. Над особливостями технологій вкривання будівель ніхто з керівництва музейними справами тоді, на жаль, не замислювався, все покладалося на запрошуваних майстрів, які завжди зроблять автентично і якісно. Це вже після пошкодження перших покрівель, коли їх терміново необхідно було ремонтувати, а подекуди й повністю міняти покрівлі, архітектори уважніше стали аналізувати специфіку виконання покрівельних робіт, зокрема й техніку вкривання м’ятою соломою.

Так, наприклад, при заміні покрівель хат із сіл Лелюхівка та Кунцеве, а також господарських будівель з інших сіл виявилася така особливість вкривання м’ятою соломою: на першій латі даху просвердлювали наскрізні отвори діаметром прибл. 15 мм через 10-12 см і в отвори забивалися кілочки висотою прибл. 12 см, по яких з лози заплітали тиночок висотою 10-12 см. Призначення тинка наступне: він утримує від сповзання покладену м’яту солому. Але при цьому необхідно, щоб по латах був настелений шар очерету товщиною 10 см, який був би основою, щоб покладена м’ята солома не провалювалася крізь отвори між латами. Таким чином функція тинка подвійна – утримувати від сповзання настелений по латах всторч до тинка очерет, а також тримати весь масив покладеної вище м’ятої соломи, що складає всю покрівлю хати.

Отже, як описано вище, після того, як влаштували тинок на першій латі та настелили очерет по латах, формують оберемки м’ятої соломи, щоб її укладати на очеретяну основу. Оберемки соломи готують наступним чином: приготовляють купу м’ятої соломи, змочують її водою і граблями формують так, щоб вона лягала вздовж ноги майстра, який солому ущільнює на товщину приблизно 0,3—0,4 м і на ширину прибл. 0,7-0,8 м, по довжині ж виходить більше метра. Потрібно уважно стежити, щоб при формуванні оберемків у соломі не попадалися шматки старих перевесел, інакше покрівля в таких місцях буде протікати. Тоді беруть пристрій з двох паличок завдовжки 60 см, зв’язаних з одного кінця мотузочком на відстані 10 см, а з другого кінця припасована петля (такий пристрій називається лисиця), паличку з петлею просовують під сформований оберемок соломи, накладають зверху другу   паличку і при ущільненні соломи накладають петлю нижньої палички на край верхньої з канавкою. Таким чином одержуємо міцно затиснутий оберемок соломи (що теж називається лисиця), залишається лише його акуратно розчесати граблями, від середини до країв з обох боків (тобто чотири розчісування) і такі оберемки (лисиці) подають майстрові вилами на дах, де він укладає солому, розщеплює палички лисиць і скидає їх на землю для нового наповнення, а сам утоптує покладену солому і таким чином формує всю покрівлю до завершення. Така особливість традиційного вкривання будівель народної архітектури на півдні Полтавщини, специфіку якої обов’язково необхідно зберегти, щоб у Музеї експонати народної архітектури сприймалися відвідувачами як достовірні і автентичні (рис. 11, 12).

Дещо іншу техніку вкривання будівель м’ятою соломою продемонстрували запрошені майстри зі Слобожанщини, коли необхідно було в Музеї вкрити заново найперший з перевезених архітектурних експонатів – хату з с. Красна Попівка з Луганщини. При виконанні покрівлі майстри користувалися житньою м’ятою соломою, яка зоставалася на полі після комбайна. Така солома по довжині цілком достатня і дозволяє виконувати покрівлю якісно і надійно.

Техніка вкривання будівель в цьому регіоні України полягає в наступному. Спочатку майстри прив’язують до другої лати пучки намоченої м’ятої соломи (товщиною прибл. 8—10 см), і такі пучки в’яжуть щільно один до одного, відхиляючи і скручуючи у вигляді перевесла частинку соломи з попереднього пучка, щоб нею обгорнути і закріпити наступний пучок і так виконується вся обноска по периметру будівлі. Тоді неподалік будівлі встановлюють пристрій для подавання соломи на дах (журавель). Це закопаний стовп, до якого наверху прикріплюється тичка. При подаванні соломи наверх використовують так звані ноші – дві напівкруглі сітки з зігнутих лозин, в які   накладають солому для подавання на дах. Найвище вміння покрівельників полягає в тому, щоб вони укладали солому з таким розрахунком, щоб шари соломи були настелені рівномірної товщини, а саме головне – взаємно перекривали один одного, по принципу черепиці. При цьому необхідно контролювати всю форму покрівлі, щоб вона мала загальний шапкоподібний   силует обтічної форми (рис. 13).

Обов’язковим елементом у виконанні такого виду покрівель є накладання дрібного хмизу, тобто гілочок, які кладуть таким чином, щоб спочатку вони упиралися в обноску всторч, орієнтована по схилу солома кладеться прямо на хмиз, а тоді по мірі подальшого вкривання накладаються все новіші порції гілочок і так до самого верху. Майстри з Луганщини при роботі користувалися тоді привезеними з собою спеціально виготовленими граблями, в яких зубці розташовані густіше, у вигляді звичайних цвяхів з одпиляними головками. На завершальному етапі роботи кладуть упоперек   гребеня останній шар соломи, по мірі накладання проливаючи глиняним розчином, і так рухаються до іншого краю будівлі. Таким способом закріплену глиною солому з гребеня не буде скинуто навіть при сильному вітрі.

Вивчаючи специфіку вкривання будівель різних регіонів українського етносу, варто звернути увагу на те, як при формуванні різних технічних прийомів майстри-покрівельники знаходили оптимальні варіанти при вирішенні складних завдань. Якщо взяти специфічний регіон Карпат, то тут необхідно врахувати те, що дахи будівель високі, стрімкі (адже на горищах зберігалася велика кількість сіна для годівлі худоби взимку), тому й технологія виконання покрівель тут сформувалася відповідно до побутових потреб населення. Також слід враховувати, що карпатські зими особливо багатосніжні, отже це також повинно було братися до уваги, щоб сніг з дахів можна було легше прибрати, або й він сам міг сповзати вниз без затримки.

Візьмімо карпатський спосіб вкривання будівель кульовою соломою. Тут майстри винайшли такі зв’язані пучки соломи, щоб вони могли міцно   утримуватися на даху – це так звані жупи. Характерною особливістю є те, що жупа скручується таким способом, що при міцному затягуванні середнього пучка жупа має зігнутий вузол, яким її, як гачком, зачіплюють за лату і таким чином після зав’язування соломи до лати і з’єднання жуп між собою це має ще й таке додаткове кріплення. А це має важливе значення, враховуючи крутий нахил дахів у будівлях карпатського регіону.

Отже виконується жупа наступним чином. Беруть пучок трохи змоченої кульової соломи колосками вверх, висмикують зсередини тонкий пучок (прибл. 4 см) на висоту прибл. 15 см, обкручують по спіралі верхню частину кулика (2-3 оберти), запихають кінець під перевесло й затягують. Тоді знизу відхиляють малий пучок соломи, обкручують по спіралі у зворотному напрямку, кінець запихають під пучок соломи і міцно затягують вузол. При цьому потрібно стежити, щоб утворилося загнуте потовщення соломи (інколи його називають «дуля»), яке виконує роль своєрідного гачка для зачеплення за лату. Під час прив’язування до лат виконують наступні операції: від жупи, що має в нижній частині діаметр прибл. 20 см, відхиляють пучок соломи (прибл.    3,5 см), скручують, перегинають через лату і з’єднують з пучком сусідньої жупи, тоді взаємно скручують і запихають за утворений поясок. Такі ж самі дії виконують і з другою жупою і так роблять усю покрівлю.

Таким чином вкривають житньою кульовою соломою будівлі в долинних районах Закарпаття, зразки яких представлені в Київському скансені. В таких будівлях гребінь влаштовували таким чином. Наверху намощували шар м’ятої соломи, на нього укладали так званий стручок – зв’язаний перевеслами довгий (на весь гребінь) куль соломи, діаметром прибл. 30 см, якого настромлювали на три загострені штирі, нижні кінці яких закріплені на горищі, а на гребені закінчуються загостреними кінцями на висоту прибл. 0,6-0,8 м. Такий покладений стручок зберігає гребінь від руйнування верху під час вітрів. Саме таким способом вкрито дах хати із с. Медведівці на експозиції «Закарпаття».

Варто також охарактеризувати, яким чином влаштовували покрівлі будівель м’ятою соломою в умовах Карпат, на стрімких високих дахах. Адже покладена солома може просто зсунутися донизу, якщо не застосувати якогось особливого конструктивного прийому. І тут майстерність покрівельників досягла високого рівня за своїм технічним вирішенням. Для того, щоб м’ята солома не сповзала по схилу, тут майстри застосовують так звану суковату деревину. Тобто беруть стовбур ялини (товщ. 14-16 см), обрубують по всій довжині гілки з залишками 18-20 см і такі деревини прив’язують на даху до крокв горизонтально (у три ряди на кожному з чотирьох схилів), щоб між сучками утримувалася маса соломи. При укладанні соломи, звичайно попередньо намоченої, майстри її граблями розрівнюють, щоб вона була орієнтована напрямком назовні покрівлі, а крім того постійно стежать, щоб під час укладання солома була трохи нахилена в бік стоку дощової води. Таким чином суковаті деревини, знаходячись рівномірно у товщі всієї сформованої солом’яної покрівлі, немов каркасом утримують собою всю масу соломи. Деякі з таких дахів у Київському скансені перебувають майже без ремонту ось уже понад три десятиліття.

Така характерна особливість деяких покрівельних технологій в українців Закарпаття і цю своєрідність необхідно обов’язково зберегти в Музеї як реліктовий залишок давньої культури місцевого етносу.

Серед традиційних прийомів виконання покрівель у народному будівництві необхідно зазначити вкривання будівель очеретом. Очерет здавна використовувався в народному будівництві, адже якісно виконана покрівля з очерету може простояти, як стверджують селяни, до 80 років. Крім того, в долинах і заплавах річок очерет росте у великих кількостях, його тільки потрібно вчасно нажати і правильно зберегти для використання. Як правило, найдоцільніше очерет зрізати по замерзлому льоду, для цього користуються   звичайною штиковою лопатою, у якої знизу рівно обрізаний і загострений край, щоб ним зручно було по льоду підсікати стебла очерету. Крім того, для зрізання очерету нерідко користувалися звичайною косою. Після скошування очерет зв’язували у невеличкі снопики і ставили десь у садибі, щоб за зиму з нього опало листя, а на весну ним можна було вкривати будівлі.

Сама техніка вкривання очеретом аналогічна вкриванню соломою під тичку (цей метод розглянутий нами вище), коли солому на даху розстеляють корінцями (гузирем) униз, її рівняють по схилу, підбиваючи знизу вверх спеціальною дощечкою з канавками.

Щось подібне виконується й тут: спочатку розстелюють по латах перший ряд очерету необхідної товщини (прибл. 20-25 см), при цьому утворюється нижній край покрівлі, що називається стріха, цей шар очерету затискають тичками (тонка деревина діам. 25-30 мм) до другої лати, прив’язуючи через кожні 1,0-1,5 м сталистою проволокою (раніше прив’язували тонкою зав’яленою лозою). Після першого ряду, що утворює стріху, накладають другий шар врівень з нижнім краєм, тоді прив’язують нову тичку до третьої лати, спочатку затискаючи очерет упівсили, а після підбивання і розрівнювання його по покрівлі прикручують тичку наміцно.

Таким чином тичка, що тримає нижній шар очерету, опиняється закритою вище покладеним шаром, і так до самого гребеня покрівлі. Тоді таким же чином виконують покрівлю на протилежному схилі будівлі, після цього майстер вилазить на гребінь і від одного краю розправляє кінці очерету на два боки, куди його зручніше розрівняти і так рухається до другого краю гребеня, а після цього майстер формує гребінь. Це досягається наступним способом. Щоб не ламався очерет під час згинання, його перед тим намочують на кілька годин, тоді беруть один пучок (товщиною прибл. 7-8 см), перегинають через якусь колоду посередині під прямим кутом і укладають упоперек гребеня (один пучок корінцями на чоло хати, другий пучок – волоттю на чоло хати, третій пучок так, як перший і так до кінця гребеня. Після цього вирубують кілька деревин (ліщину, лозу, граб або ін.) і притискають покладений очерет у два ряди по обидва схили покрівлі. Таким чином матимемо традиційно влаштовану покрівлю, властиву народному будівництву українців.

Необхідно зазначити, що останнім часом у музейну практику проникають інші європейські технології, що не властиві давньому народному будівництву на Україні. Таким чином відбувається «розмивання» достовірної народної школи будівництва, яке годилося б зберегти принаймні в музейних масштабах для виконання достовірних зразків при реставрації пам’яток народної архітектури.

Таким чином ми розглянули найуживаніші технології вкривання будівель народної архітектури, які необхідно зберегти так само, як зберігаємо пам’ятки народної архітектури, що невіддільні від них. Адже будівлі, породжені епохою кін. 19 — поч. 20-го ст. разом із технологіями виконання їхніх покрівель – це один цільний масив культури, нерозривний і нерозчленований, що його необхідно зберегти у своїй цільності й оригінальності. І необхідно докласти максимум зусиль, щоб навчити кілька бригад сучасних реставраторів, які б змогли у будь-який момент, при найпершій потребі, професійно відтворити покрівлю будь-якої старовинної технології, щоб зберегти неповторну перлину народної культури, яким є наш Музей на південній околиці Києва – Національний музей народної архітектури та побуту України. Адже, очевидно, недаремно поїздка в Пирогів у кінці 70-х рр. так вразила тодішнього Генерального секретаря ООН Переса дель Куельяра, який записав у Книзі відгуків: «Ваш Музей – це те найкраще, що я бачив у Києві».

Список використаних джерел та літератури

1. Звіт про відрядження Вовченка П. Т. до Чернігівської області (4.04.1984 р.).

2. Звіт №2 про науково-пошукову експедицію до Сумської області Вовченка П. Т. (липень 1985 р.).

3. Звіт про експедицію у Полтавську обл. Вовченка П. Т. (7.08 – 14.08.2006 р.).

4. Данилюк А. Українська хата /А. Данилюк. – К.: Наукова думка, 1991.  

Рetеr Vovchenko

(Kyiv)

OLD WAYS OF COVERING BUILDINGS IN DIFFERENT REGIONS OF UKRAINE

The Kiev’s skansen longed in 70 th century needs renovation of original roofing. Loosing the authentic background and connection with constructing and building peculiarities of its time period. In the article the main technical methods of traditional roofing are described: flat (sheaves) straw, pressed straw and reeds. Several practical propositions and recommendations are offered.

Key words: authenticity, roofing, flat (sheaves) straw, pressed straw and reeds.