"Loading..."

Етнофестивалі на території українських скансенів: культурно- просвітницький аспект

Стаття присвячена дослідженню сучасних українських етнографічних фестивалів. Здійснено аналіз форм організації і типологію етнофестивалів на території скансенів у порівнянні з аналогічними заходами, що проводяться у просторі міста. З’ясовано роль етнофестивалів в системі сучасних засобів поширення етнографічної інформації та популяризації культурно-мистецької спадщини України.
Ключові слова: Етнофестиваль, скансен, народна культура, традиція, субетнос.

Актуальність. Глобалізаційні процеси у сучасному світі, уніфікація та стандартизація усіх проявів особистості, обумовили зростання ролі культурних феноменів, які дають змогу задекларувати свою унікальність та неповторність. Для кожної етнічної спільноти таким феноменом є традиційна обрядовість та звичаєва культура. Сьогодні, коли зруйновано механізм спадкоємності культурного досвіду - від покоління до покоління, актуальним є питання віднайдення інших способів збереження та передачі етнічних традицій. Серед сучасних засобів, покликаних посилити інтерес до традицій нашого народу, важлива роль належить етнографічним фестивалям.

Дослідженню феномену етнографічного фестивалю присвячено праці багатьох сучасних українських науковців, серед яких С. Зуєв, М. Швед, О. Дячкова, О. Гінда, Д. Зубенко та інші. Зазначені автори здебільшого звертають увагу на історію створення та розвитку етнофестивального руху в містах України. Метою даної статті є дослідження специфіки етнофестивалів, що проводяться на території українських скансенів і визначення їх ролі в системі сучасних засобів поширення етнографічної інформації та популяризації культурно-мистецької спадщини України.

Відповідно до мети постають такі завдання: розкрити зміст поняття «етнофестиваль», надати класифікацію фестивалів етнографічного спрямування, порівняти специфіку етнофестивалів, що проводяться у просторі міст і на території скансенів та з’ясувати їх соціокультурні функції.

У науково-дослідницькій традиції під терміном «етнографічний фестиваль» прийнято розуміти «поліфункціональну, інтерактивну та масову за кількістю учасників імпрезу, в якій чільне місце посідають народні традиції, звичаї та інші культурно-побутові елементи» [6, с. 157]. Етнофестивалі презентують фольклорне багатство, духовно-матеріальні цінності народу. Перші етнографічні фестивалі на території Європи були проведені в середині 50-х років ХХ ст. Їхня поява була своєрідною протидією потужним процесам глобалізації, що стрімко набирали обертів. Не менш важливою причиною популярності цих фестивалів стало те, що у зв’язку з індустріалізацією велика кількість сільського населення почала переселятися до великих міст. Це негативно вплинуло на побутування народного мистецтва у традиційному середовищі. Прагнення зберегти та передати нащадкам рідні звичаї та традиції обумовило появу фольклорних колективів, а згодом – фестивалів.

В Україні перші етнографічні фестивалі почали з’являтися у 1991 р., ще напередодні розпаду СРСР та прийняття Верховною Радою України доленосного документа – Акту проголошення незалежності України. У червні 1991 р. в Луцьку відбувся Перший Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня». Саме він започаткував фольклорно-фестивальний рух в незалежній Україні. У вересні цього ж року на Гуцульщині у селищі Верховина Івано-Франківської області відбувся Перший Міжнародний гуцульський фестиваль. Розпад СРСР та створення незалежних держав із колишніх «братніх республік» стало поштовхом для перегляду кожною з них власної історії, ставлення до своєї культури, традицій. Ці події і сприяли створенню етнографічних фестивалів, спрямованих на демонстрацію національного культурно-мистецького спадку.

За останнє десятиліття кількість етнографічних фестивалів в Україні стрімко зросла. Це пов’язано із всезростаючою потребою народу у відчутті особистісної приналежності до конкретної історичної спільноти, утвердженні у власній етнічній самоідентифікації, віднайденні ціннісних засад самотворчості, що є альтернативними по відношенню до нав’язуваних масовою поп-культурою. Серед культурних запитів сучасного українця – інтерес до національної спадщини, духовне відродження, засноване на традиційних цінностях.

Сучасні етнофестивалі можна умовно поділити на три групи. До першої належать заходи, що відбуваються у формі демонстрування духовно-матеріальних традицій народу у його локальному історико-етнографічному зрізі. Наприклад, Міжнародний гуцульський фестиваль, Міжнародні бойківські фестини, «Бойкіська ватра», «Лемківська ватра», «Коломийка», «На Синевир требіти кличуть», «Гуцульська бриндзя», «Поліське літо з фольклором». До другої відносимо історичні реконструкції автентичних звичаїв і свят народу. Наприклад, «Сорочинський ярмарок», «Проводи тваринників на полонини», «Обжинки», святкування Різдва чи Купайла. І, нарешті, до третьої групи належать фестивалі, що поєднують у собі презентації автентичної і сучасної культури етнічної спільноти або декількох спільнот. Наприклад «Країна мрій» у Києві чи «Букова віть» у Чернівцях.

За формами організації етнофестивалі поділяються на фестивалі-ярмарки, презентації народних ремесел і промислів, концерти, фольклорні свята, релігійно-обрядові фестини, фестивалі-змагання, майстер-класи народних мистецтв, історичні реконструкції давньої культури, фестивалі-видовища, професійні свята, фестивалі автентичної культури, дегустації національної кухні, національно-патріотичні дійства, народні гуляння тощо.

За місцем проведення сьогодні в Україні, як і в усьому світі, діють два типи етнофестивалів: що мають постійну локацію і так звані «мандрівні», що кожного фестивального року проводяться в іншому місті країни, як от Міжнародний гуцульський фестиваль і Міжнародний етнофестиваль «Країна мрій». Місце проведення фестивалів першого типу зазвичай прив’язане до якогось туристичного ресурсу чи об’єкту, наприклад, місця народження видатних українців тощо. Більшість з цих заходів присвячені певному роду занять, обряду або навіть продукту і, як правило, відбуваються в традиційний час – відповідно до визначних подій в житті громади. Зазвичай ці етнофестивалі проводяться у просторі міст, формуючи національну компоненту міської культури, наприклад «Маланка-фест» (м. Чернівці), «Берегфест» (м. Берегове), «День св. Мартина» (м. Мукачево), «Карпатія» (м. Львів), «Карпатський вернісаж» (м. Івано-Франківськ), Всесвітні бойківські фестини «З чистих джерел» (м. Турка) «Петрівський ярмарок» (м. Чернівці) та інші.

Останнім часом в Україні зросла кількість етнофестивалів, що проводяться на території скансенів – етнографічних архітектурно-ландшафтних комплексів під відкритим небом з міні-музеями в окремих будівлях. Сьогодні скансени є унікальними новітніми культурно-освітніми закладами, що характеризуються поліфункціональністю. Створені на грунті музеєфікації репрезентативних фрагментів етноландшафтного середовища і об’єктів архітектурної спадщини, вони не просто працюють в режимі збереження і експонування архітектури та предметів побуту того чи іншого історико-етнографічного регіону, а й є сучасною лабораторією продукування нових форм і форматів популяризації культури та історії народу. Причому культурно-просвітницька робота скансенів здебільшого є комплексною і багатоаспектною, спрямованою на багатовимірне висвітлення української традиційної культури. Саме втіленням такої тенденції і є етнографічні фестивалі на території скансенів. Вони відрізняються поліфункціональністю, політематичністю, прагненням представити в одному форумі народну культуру в усьому багатстві її складових, що обумовлює масштабність, потужний емоційно-духовний та просвітницький потенціал цих заходів.

У даній статті зосередимось на аналізі декількох, на нашу думку, найбільш типових етнофестивалях, що проводяться на території українських етнографічних музеїв просто неба та простежимо специфіку прояву вищезазначених тенденцій в кожному з них. Це фестиваль «Галицька брама» (Музей народної архітектури і побуту Прикарпаття, с. Крилос Івано-Франківської області), «Дзвони Лемківщини» (Музейний комплекс «Лемківське село», м. Монастириська), «Граждаfest» (Національний музей народної архітектури і побуту України, м. Київ).

Починаючи з 2011 р., в Музеї етнографії на території Національного заповідника «Давній Галич» щорічно проводиться етнофестиваль «Галицька брама». Серед його організаторів – Музей народної архітектури і побуту Прикарпаття Національного заповідника «Давній Галич», Управління культури Івано-Франківської обласної державної адміністрації та Галицька районна державна адміністрація. Захід проводиться з метою збереження, розвитку і популяризації культури, традицій, ремесел і фольклорно-етнографічної творчості Івано-Франківщини. Свої традиції на ньому представляють всі чотири етнографічних регіони Прикарпаття: Гуцульщина, Бойківщина, Опілля і Покуття. В фестивалі щороку беруть участь провідні музейні заклади Івано-Франківщини. Програма «Галицької брами» передбачає презентацію музейних закладів області, які під час фестивалю роблять своєрідний звіт про роботу, презентують свої установи та представляють міні-виставки своїх експозицій. Кожен музей демонструє окремий рекламний стенд з презентаційною інформацією і рекламною продукцією, флаєрами, сувенірами, буклетами, літературою тощо. Обов’язковою складовою фестивальної програми є виступи фольклорних колективів з Гуцульщини, Бойківщини, Опілля і Покуття. Під час фестивалю відвідувачі мають змогу скуштувати традиційні страви різних етнографічних груп.

Щороку на заході діють виставки та майстер-класи з декоративно-ужиткового мистецтва. Організатори фестивалю ставлять за мету не лише показати виставку виробів, а, в першу чергу, показати прийоми роботи, дати можливість побачити, як народжуються витвори народного декоративно-ужиткового мистецтва. Усі охочі мають можливість самі спробувати власні сили. За задумом організаторів, це сприятиме активізації відвідувачів, які з пасивних спостерігачів перетворяться на безпосередніх учасників свята. У фестивалі щороку беруть участь вихованці Малої академії народних ремесел з м. Галич, які проводять майстер-класи з писанкарства, гончарства, ковальства, лозоплетіння. Традиційно на фестивалі проводяться виставки вишитих рушників, парад вишиванок, показ народного костюму 4-х етнорегіонів Прикарпаття, презентації сучасного костюму з етномотивами, симпозіум скульпторів тощо.

Оскільки фестиваль «Галицька брама» проводиться навесні, то важливою складовою його програми є ознайомлення відвідувачів з галицькими великодніми звичаями, обрядами та традиціями. Відвідувачі мають можливість долучитися до виконання веснянок і гаївок, поводити кривого танцю, взяти участь у народних розвагах та забавах. Свято зазвичай завершується великим гала-концертом та показовими виступами вихованців Клубу бойового гопака.

Фестиваль «Галицька брама» вочевидь поєднує у собі декілька типів форумів і виявляється як фестиваль-показ традицій народу у його локальному історико-етнографічному зрізі; фестиваль історичної реконструкції, що демонструє автентичні звичаї народу (галицькі великодні обряди) і фестиваль-презентація сучасної трансформації етнотрадиції. За формою організації «Галицька брама» є явищем комбінованим і постає як фестиваль-ярмарок, фестиваль народних ремесел і промислів, фестиваль-концерт фестиваль-майстер-клас, фестиваль-видовище, фестиваль-професійне свято, фестиваль-дегустація національної кухні. Інтерактивний характер цієї імпрези, що передбачає можливість долучення учасників до запропонованих організаторами дійств; демонстрація народних традицій в їх історико-культурній динаміці; комплексна і багатоаспектна подача інформації – все це, на нашу думку, сприяє забезпеченню трьох основних цілей фестивального руху – популяризації, розвитку та інтеграції у сучасний соціокультурний простір традицій національної народної культури. А відтак – дозволяє констатувати значний просвітницький рівень даного фестивалю.

Ще одним цікавим фестивалем, що має багаторічні традиції проведення і присвячений популяризації локальних виявів етнічної культури українців, є фестиваль «Дзвони Лемківщини». Серед організаторів заходу – Міністерство культури України, Всеукраїнське товариство «Лемківщина», Тернопільська обласна державна адміністрація, Тернопільська обласна рада, Управління культури ТОДА, Тернопільський обласний методичний центр народної творчості. Фестиваль проводиться, починаючи з 1999 р. З кожним роком він набирає обертів і, маючи статус всеукраїнського, збирає лемків не лише з України, але й з усього світу. Основні дійства фестивалю відбуваються в музейному комплексі «Лемківське село», що в урочищі Бичова неподалік Монастириська. За дев’ятнадцять фестивальних років поступово оформилися незмінні і обов’язкові складові програми заходу. Це концерт фольклорних інструментальних, вокальних і танцювальних колективів та солістів, урочиста хода містом до пам’ятника Т. Г. Шевченку, Пам’ятного знаку депортації лемків і фігури Покрови Пресвятої Богородиці, ярмарки виробів народних майстрів, розпалювання ватри старійшинами і почесними гостями свята, дегустація традиційних лемківських страв, конкурси на знання лемківської історії та говірки, Служба Божа. Цього року організаторами були запропоновані цікаві нововведення, серед яких: молодіжні забави «Лемківські гоцки»; польова експедиція «Спогад», в межах якої проводився відео- та аудіозапис спогадів лемків, які пережили депортацію або ж зберегли від батьків яскраві перекази про ті часи та лемківський край, який довелося покинути; ніч лемківського кіно, під час якого транслювались документальні кінофільми на лемківську тематику; виставка фотографій «Там, на Лемківщині»; презентація виставки пам’ятників та пам’ятних знаків жертвам депортації, які розташовані на території області; виставка репродукцій картин Никифора Дровняка на лемківську тематику.

Під час фестивальних днів на території зазвичай функціонує містечко народних промислів і проводяться майстер-класи з «молочіння снопа», «колочіння тіста», «молоття зерна», «точиння на дурбаку» тощо. Вже стало традиційним проведення виставок лемківського чоловічого і жіночого одягу, прикрас, навчання традиційним лемківським способам пов’язувати хустки, майстер-класи з вишивки, бісероплетіння, писанкарства, гончарства.

За поданою нами вище типологією, фестиваль Дзвони Лемківщини» поєднує у собі два типи форумів і виявляться як захід, що демонструє культуру етнографічної групи українців (лемків) у її автентичному і сучасному, трансформованому, вигляді. Особливо це стосується мистецьких традицій. Так, на фестивалі звучать лемківські народні пісні, виконані сольно чи багатоголосно в різних стильових прочитаннях і цей досвід є надзвичайно цікавим і доречним. Те ж саме продемонстровано і по відношенню до традиційного лемківського костюму. На фестивалі презентуються колекції сучасних дизайнерів, в яких застосовано лемківські мотиви. Це не лише надає неповторного колориту виробам, але й вдихає нове життя в традицію, оберігаючи її від забуття. За формою організації фестиваль є явищем різноплановим, виявляючись як фестиваль-ярмарок, фестиваль народних ремесел і промислів, фестиваль-концерт, фестиваль-майстер-клас народних мистецтв, фестиваль історичної реконструкції давньої культури, фестиваль-дегустація національної кухні, фестиваль-національно-патріотичне дійство. Саме завдяки такій комплексній подачі інформації урочище Бичова на декілька днів перетворюється на таку собі неіснуючу лемківську державу. В цьому і полягає задум організаторів фестивалю, який, за словами голови Тернопільського обласного товариства «Лемківщина» Олександра Венгриновича, не є просто розвагою: «Це можливість відвернутися від історичного забуття. В силу певних життєвих обставин, асиміляційної політики зокрема, лемків, холмців, надсянців чи то польська комуністична влада, чи то радянська влада намагалися знищити. Тепер же маємо докласти зусиль, щоб культурні, історичні, мовні традиції, котрі стосуються лемків, стали надбанням українського народу. Фестиваль «Дзвони Лемківщини» – це якраз спроба спинити цей асиміляційний процес. Дуже важливо, щоб ми знали й згадували визначних постатей, які є представниками лемківської культури, бо вони зробили неоціненний внесок в історію українського народу. Це і Михайло Вербицький, Никифор Дровняк, владика греко-католицької церкви Сильвестр Сембратович та багато інших» [2, с.10].

Серед фестивалів на території музеїв просто неба, присвячених популяризації локальних виявів етнокультури, слід згадати новий форум, започаткований у 2018 р. Національним музеєм народної архітектури і побуту України –– фестиваль гуцульської культури «Граждаfest». Гуцульська культура – це самобутній і потужний за своїм духовно-естетичним потенціалом пласт української культури, що творить її неповторне обличчя на арені світових національних культур. Однак, якщо на території Карпатського регіону і, зокрема, Гуцульщини, щороку, починаючи з 1991 р., проходять гуцульські фестивалі, то на Київщині досі таких заходів не проводилося. «Граждаfest» – це перший фестиваль, присвячений популяризації і розвитку гуцульських традицій на території центральної України. Захід відбувся за підтримки Косівської районної держадміністрації та Косівської районної ради, Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Львівської національної академії мистецтв, Регіонального центру народного мистецтва «Гуцульська гражда». До участі були запрошені фольклорні вокальні, інструментальні та танцювальні колективи з Косівщини. Під час проведення заходу відвідувачі мали змогу ознайомитися з виставкою гуцульських художніх промислів та ремесел, а також авторською колекцією гуцульських ліжників від майстринь Яворівщини і Косівщини. На ярмарку були представлені вироби гуцульських народних майстрів різьблення по дереву, сирної пластики, бондарів, мосяжників тощо. Окреме місце на фестивалі було відведено презентації гуцульського народного вбрання від сучасних колекціонерів. Для відвідувачів було проведено майстер-клас, на якому всі охочі могли дізнатися секрети завивання гуцульських переміток та хусток, а також приміряти гуцульський народний стрій. На фестивалі можна було продегустувати продукти місцевої гуцульської кухні, зокрема полонинські сири – будз, вурду, бринзу. Усі охочі мали змогу взяти участь у гуцульських народних іграх та забавах, представлених фольклорними колективами з Косівщини.

Фестиваль «Граждаfest» перебуває у стадії свого становлення. Однак, декілька позитивних тенденцій вже є очевидними. Це, зокрема, інтерактивний характер імпрези і прагнення ознайомити відвідувачів не лише з автентичною традицією, але і з її авторським, творчим переосмисленням сучасними митцями. Також, видається плідним задум різнопланово подати інформацію відвідувачу, продемонструвавши і мистецтво, і ремесла та промисли, і місцеві страви. У задумах організаторів – розробка цього фестивалю як щорічної культурно-мистецької акції всеукраїнського масштабу. Планується значно розширити його програму, доповнити її історичними реконструкціями автентичних звичаїв гуцулів – показати, скажімо, обряд проводів вівчарів на полонини, традиції святкування календарних чи родинних свят тощо; залучити до його проведення майстрів та артистів не з одного, а з різних регіонів Гуцульщини.

Узагальнюючи вищесказане, ми дійшли висновку, що однією з головних соціально-історичних передумов виникнення та популяризації етнографічних фестивалів в Україні, як і у всьому світі, є реакція на глобалізаційні процеси, яка спричинила своєрідний ренесанс зацікавлення локальними етнічними культурами. Проголошувані цінності цих фестивалів – спадок, звичаї і традиції, їх збереження і примноження. Упродовж останніх років у системі сучасних засобів поширення етнокультурної інформації та популяризації культурної спадщини народу значно зросла роль етнофестивалів на території скансенів. На відміну від аналогічних заходів, що проводяться в просторі міста і, маючи здебільшого розважальний характер, присвячені лише одному аспекту народної культури, визначальною особливістю даних імпрез є їх комбінований характер. Зазвичай ці етнофестивалі поєднують у собі різні типи форумів і різні форми організації, виявляючись як комплексне, багатоаспектне явище: фестиваль-концерт, фестиваль-ярмарок, фестиваль-майстер-клас, фестиваль-дегустація національної кухні тощо. Саме тому важливою рисою етнофестивалів на території скансенів є їх поліфункціональність. Вони виконують інформаційно-комунікативну, когнітивну, освітню, етновиховну, репрезентативну функції. Пропонуючи широку гаму пізнавальних дійств, етнофестивалі цілісно занурюють відвідувачів в автентичне етнодуховне середовище і ефективно вирішують питання етнокультурного і світоглядно-естетичного виховання. Організатори фестивалів на території скансенів не лише прагнуть пробудити інтерес до історичної спадщини, а й сприяти інтеграції етнічних традицій у сучасний світ, поєднанню їх з елементами досягнень в різних галузях культури, освіти, виробництва, менеджменту тощо. Все це створює передумови для дефініції даних заходів як своєрідних осередків діалогу традиційної і модерної культур, що визначають напрямки розвитку сучасного мистецтва, відкривають нові обрії творчої діяльності, формують нові ідеї естетичні смаки та духовно-культурні цінності.

 

Список використаних джерел та літератури

1. Лапчук О. О. Етнофестивалі як засіб формування національної парадигми міської культури (на прикладі фестивалів Луцька) / Young scientist/ №11(38), November, 2016. С. 271-274.

2. Самошина А. Фестивальний рух: куди прямуємо? «День поспілкувався з музикантами-учасниками «Країни мрій». А. Самошина. - 2010.- 9 липня. Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/media/festivalniy-ruh-kudi-pryamuiemo

3. Сивурова Л.П. Фестиваль народного творчества как феномен современного художественного процесса // Л. Сивурова. Фундаментальні і прикладні дослідження рекреаційно-дозвіллевої сфери в контексті евроінтеграційних процесів: Зб. матеріалів міжнародної науково-практичної конференції. – Ч. 2.- Київ: КНУККім. – 2015. – С. 23-27.

4. Хрома Г. Фольклорні фестивалі України і проблеми сценічного втілення фольклору // Хрома. Вісник КНУККім: збірник наукових праць – Вип. 6. - Київ, 2002. - С. 107-113.

5. Чернецька С.Ю. Сучасний український фольклорно-фестивальний рух: роль і місце громадських організацій у його формуванні // Міленіум. Київ, 2010. – С. 144-151.

6. Чернецька С. Ю. Фольклорні фестивалі в системі сучасних засобів поширення етнографічної інформації та популяризації культурно-мистецької спадщини. // ХДАК.- 2011.- С. 155-164.

 

Nina Glavatska, Maksym Glavatskyi

(Kyiv)

ETHNOFECTIVAL IN THE TERRITORY OF UKRAINIAN SCANSEN: CULTURAL AND PROSPERITY ASPECT

 

The article is devoted to the research of contemporary Ukrainian ethnographic festivals. An analysis of the forms of organization and typology of ethno-festivals on the territory of the scansen is analyzed in comparison with similar measures held in the city's space. The role of ethnofestivals in the system of modern means of dissemination of ethnographic information and popularization of cultural-artistic heritage of Ukraine is explained.

Keywords: Ethnofestival, scansen, folk culture, tradition, subethnos.


Коментарів: 0
Залиште свій коментар