Зараз багато хто цікавиться давніми традиціями та намагається їх відродити, однак часто знань бракує. Нерідко господині намагаються пекти паски начебто за рецептами трохсотлітньої (“паска часів Івана Мазепи”) давнини (вичитаними, звісно ж, у ЗМІ), використовуючи цукор і маргарин, не знаючи, що перший коштував у десятки разів більше (в 1750-х роках на ярмарку в Ромнах ціна за 10 кг цукру і робочого вола була однаковою), ніж зараз і був по кишені лише найзаможнішим (наприклад, представникам козацької старшини), а маргарин взагалі на українських землях з’явився тільки у ХХ ст. На жаль, це стосується багатьох «кулінарних традицій»: за давні рецепти видається те, що прийшло до нас не так давно. Робиться це або через незнання, або свідомо. Якщо Михайло Старицький у своєму романі «Перед бурею» (йдеться про 1630-ті роки) написав, що герої твору пекли на вогнищі картоплю, то він або не знав, що цю рослину в центральній Україні почали вирощувати тільки в другій половині XVIII ст., або свідомо написав про це, щоб ситуація в романі була звичною читачам, для яких картопля вже стала одним із головних харчів.

Які ж паски пекли насправді 300, 200, 100 років тому? Тут нам на допомогу приходять історія та етнографія. Один із відомих давніх рецептів паски зберігся у кулінарній книзі середини XVIII ст. Він розрахований на заможного читача, який міг собі дозволити купівлю цукру, а також прянощів на кшталт шафрану та кориці (ймовірний власник рукопису — козацький полковник Іван Кулябка). Наведемо цей рецепт:

«Пасху так учинять надобно. – Мука чтобы хороша была, поставить сполдня медовую, якъ закпитить медъ, запарити высҍвки, чтобы гараздъ обмочились и вслодали, а когда простигнут, вь то время развести съ теплым медомъ и всыпать дрощей певныхъ; якъ зійдеть, процҍдить на сыто; якъ время учинять – когда до утрени зазвонят, двҍ шклянки желтковъ, а полшклянки масла чистого, холодного, – теплого четвертую долю, надобно большъ запары – двҍ шклянки, перве разбить зъ желтками, а послҍ запару всыпать и шафрану, рҍдко вчынять, не очень густо; а когда зійдетъ, коренья всыпать, сахару, галки, корицҍ толчоной, замҍсить, если схотҍть; заразъ скачать или трошки подождать, покамҍсть зойдеть рҍдченко, что лучше; ежели зараз, покачать змҍсивши» (далі паска випікалася).

«Не по муці, а по хазяйці [судять]. Котра тямуща, то зробить із житнього пшеничне, а котра не тямить, то із пшеничного житнє зробить», – одна із поширених приказок тих часів (тому і тоді вже були господині, що паски купували, а не пекли). Паски випікалися тільки в Чистий четвер. Господиня обов’язкового вдягала чисту сорочку і робила опару із борошна, кип’яченої води та молока. У опару, що вистигла, вкидала дріжджі і залишала її не деякий час. Тим часом у розтерті пшеничні висівки окремо додавала дріжджі і воду, змішувала й готову суміш виливала в опару, досипала ще борошна, вимішувала і залишала «підійти тісто». Потім тісто різала навхрест і робила із нього високі паски та у вигляді круглої булки. Зверху робили хрест із двох смужок тіста. На самому верху паски робили «шишку», таку саму як і на… весільних короваях. Ця шишка прикріплювалася до паски гілочкою свяченої верби. Також у паску клали родзинки і чорнослив. Після того, як паски підходили, господиня садовила їх до печі зі словами «Господи, поможи! Дух святий із нами». Невдало спечена паска вважалася лихим знаком: якщо всередині була дірка, то це передвіщало смерть когось із членів родини, а якщо була тріщина, то казали – «в господарстві щось трісне» (хата, сарай).