12 липня 2020 р. виповнюється 105 років з дня народження славного сина України, Героя України, академіка НАН України П.Т. Тронька. Сьогодні важко оцінити той внесок, який зробив П.Т. Тронько для збереження національної культури та становлення національної свідомості українців у 60-70-ті роки ХХ століття.

60-70-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. Це період хрущовської відлиги, а вірніше «шелестівської відлиги» в Україні. Для культури цей хронологічно короткий періодпородив безліч надій для багатьох українців і мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Державними структурами України при підтримці тодішніх керівників України Шелеста П.Ю., Щербицького В.В., Ляшка О.П., Лутака І.К., Овчаренка Ф.Д. було прийнято ряд рішень, спрямованих на відродження культури, національної свідомості та історичної пам’яті українського народу, про видання Української Радянської енциклопедії, Словника української мови, Історії української літератури, Історії українського мистецтва, Історії міст і сіл України [1]. Хочу зупинитись на 26 томному безпрецедентному фундаментальному енциклопедичному виданні під головуванням П.Т.Тронька з історії міст і сіл України. Для нас музейників-це було незбагненне джерело інформації, унікальна на той час так звана Вікіпедія, яка стала настільною книгою для науковців при створенні Національного музею народної архітектури та побуту України.

Темою окремого розгляду може стати історія створення нашого музею. Ідея створення національного музею народної архітектури та побуту   в м.Києві неодноразово порушувалась ще в повоєнні роки науковою та творчою інтелігенцією, зокрема М.Рильським, Г.Логвиним, О. Гончарем, І. Гончарем, К. Гуслистим, П.Юрченком, С.Верговським, О.Силіним та іншими.Через численні ідеологічні лабіринти ця ідея довго не могла пробитися. Справа зрушилася лише в часи деякого пом’якшення суспільно-політичної ситуації та пожвавлення пам’яткоохоронної роботи в Україні, коли за неї взявся академік П.Т. Тронько, на той час він був заступником   голови Ради Міністрів УРСРі Головою Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. З його ініціативи питання створення музею просто неба вивчалося в Академії наук, Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, Міністерстві культури України, Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури, Держбуді України. В результаті 6 лютого 1969 р. Рада Міністрів України прийняла Постанову № 105 « Про створення Державного музею народної архітектури та побуту Української РСР». А 17 липня 1976 року відбулася визначна подія в культурному житті нашої країни, збудований на народні кошти, зібрані Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, яке очолював П.Т.Тронько, музей гостинно прийняв перших відвідувачів. Це було відкриття першої черги Державного музею народної архітектури та побуту України. Протягом всього часу створення і завершення будівництва музею П.Т. Тронько «тримав руку на пульсі». І коли спеціально споряджена В.Маланчукомкомісія за будь-яку ціну прагнула очорнити, звести нанівець справу великого колективу ентузіастів, очолюваного П.Т. Троньком, представити її у вигляді «стихійного прояву українського націоналізму»[2]. Мало кому відомо, скільки зусиль довелося докласти П.Т.Троньку, щоб зберегти саму ідею існування етнографічного музею, який, можливо, вдячні українці колись назвуть «Троньківкою».

А у відповідь на напади, на противагу старому побуту, для активнішого ствердження радянського способу життя, було запропоновано створення експозиції «Народна творчість в архітектурі українського села 60-70 років ХХ ст.», яке було швидко збудоване відповідно Постанови Ради Міністрів Української РСР від 10 вересня 1976 р. і відкрите для огляду 27 жовтня 1979 року. Тут представлено 25 будинків з усіх регіонів України, по одному з кожної області. В будинку із с. Різуненкове Валківського району Харківської області облаштовано меморіальну кімнату П.Т.Троньку, яка відтворює життя і творчу діяльність Великої людини, яка і сьогодні стоїть на сторожі нашої традиційної культури.