Млин належав Василю Закуреному, який і збудував його разом із місцевими майстрами 1920 року.
   Це тридільна споруда (сіни, хата з невеликою коморою для зберігання зерна, хата). Стіни каркасної конструкції: між слупами (стовпами) закидані дилі (дубові кілки), тиньковані глиною та побілені зовні та зсередини. Стіни сіней виконані з дубових дощок, немащені. По слупах покладено платви (верхню обв’язку стін), на які спираються крокви. Дах чотирисхилий, критий очеретом (первісно – солом’яними парками, тобто снопами, зв’язаними попарно). Призьба складена з каменю‑пісковику. Стеля влаштована із жердин, покладених на бальки (тонші поперечні сволочки), обмащена глиною й побілена. Долівка помащена жовтою глиною з кінським кізяком. Підвід, тобто смуга завширшки 3–4 см, що візуально відділяє долівку від стіни, зроблений розведеною сажею. Для цього в макітрі розтирали макогоном сажу з яйцем, а потім її розводили «кислим борщем» (запареним житнім борошном) і наносили на стіну.
   Зовні млина встановлено велике наливне колесо, до якого системою лотків підводиться вода й зовсім малою силою води воно приводиться в рух.
   У сінях, на дубовому настилі, розміщені механізми млина. Крім жорен, коша та інших деталей, праворуч від вхідних дверей установлені «фолюші» (дубові ступи) для валяння сукна. Вони приводилися в рух за допомогою спеціальних важелів, установлених на додатковому валу разом із колесом‑шестернею.
   У житловій частині млина зроблено глиняну піч із вмурованим казаном для води, яку нагрівали, аби поливати вовняну тканину. Її викладали у фалди (дрібні складки), поливали окропом, клали в дерев’яний жолоб, де його били так звані товкачі. У процесі валяння сукна, що тривав приблизно дві доби, потрібно було слідкувати, щоб воно не збивалося в скрутень. Його декілька разів перебирали, поливали окропом і знову клали в сукновальню.
   За сприятливих для роботи умов, коли до млина завжди була черга (або «завізно» – як казали в народі) і він працював цілодобово, господар млина тут також і жив, а його сім’я – у селі Ломачинці.