"Loading..."

Кожух у побуті та родинній обрядовості українців

У статті розглядається використання складової частини верхнього одягу –кожуха у побуті та родинних обрядах українців. Досліджено трансформації обрядів, пов'язаних із використанням кожуха, наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

Ключові слова: кожух, родини, весілля, весільна обрядовість, похоронні обряди.

 

До плечового одягу українців, як і інших східних слов’янських народів, належать теплий зимовий хутряний кожух та його похідні безрукавні види, що мають в різних етнографічних регіонах України свої назви, як-от: кептарі, бунди, мінтяни, цурканки, камізельки, лейбики (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Буковина). Цей вид одягу зберігся в українського населення досить повно. Розрізняють два типи цього вбрання – прямоспинного крою та з відрізною спинкою. Оздоблювали кожухи і безрукавки різними аплікаціями зі шкіри, шнурами, вишивкою, бісером, металевими пластинками – «лелітками», фарбованими вовняними нитками, китицями, гарусом тощо. Гаптуванням прикрашали поли, спину й рукави. Найбільш вживані кольори оздоблення: червоний, зелений, фіолетовий, синій. Суттєвої різниці між чоловічими й жіночими кожухами не було. Жіночі кожухи були довшими і оздоблювалися яскравіше. Чоловічі кожухи фарбували у чорний та коричневий кольори, а жіночі були значно світліші.

Кожух та його різновиди були одним з найбільш використовуваних видів зимового одягу українців. За зовнішнім виглядом кожуха оцінювали і матеріальні статки господаря. На Гуцульщині побутували коротші кожухи, ніж на території рівнинної та передгірської зон. Це пов'язано з географічними умовами: горянам, що жили серед стрімких потоків, гір, річок, довгий одяг заважав.

Обробка хутра на території України була відома з давніх-давен і збереглася в незмінному вигляді донині. Давні традиції та багата сировинна база сприяли вичинці овчини та подальшому виготовленню з неї не лише одягу, а й взуття. Побутувало два найвідоміших способи обробки шкіри: сухий і мокрий. Основні етапи підготовки овчини до обробки: зняття жиру, вимочування, пом’якшення (м’яття), відбілювання [8, с.70].

Найчастіше українці використовували кожух в родинній обрядовості, тобто на родинах, хрестинах та весіллях. Окремі відомості про використання кожуха в родинній обрядовості знаходимо в матеріалах П. Чубинського, В. Кравченка та наукових дослідженнях М. Мельничук, Н. Здоровеги, В. Борисенко, С. Щербань, Н. Кучережко. Найбільш повно використання кожуха в родильно-хрестильних обрядах розкрито у Н. Гаврилюк [3]. Сповиту дитину баба-повитуха клала на простелений на столі або на землі кожух. При цьому вона примовляла: «Щоб було тепло і багатство»; «Щоб добре росло і щасливе було»; «Щоб був багатий, як кожух волохатий» [3, с.78].

Коли батьки передавали дитину для хрещення кумам, ті в свою чергу, кидали на кожух, де лежало дитятко, гроші. Це означало «викуп» або «продаж» немовляти. При цьому усі брали кожух за кінці й тричі піднімали і опускали новонародженого. Тоді баба-повитуха промовляла: «Даємо вам рожденне й молитвенне, а нам принесіть хрещене», – і віддавала дитину кумові, а той передавав її кумі. Відтак ішли до церкви [3, с. 78]. Цей обряд був відомий ще в 40-50-х роках ХХ ст. на території Центральної України. На сході України він був дещо простішим: малюка клали на розстелений кожух на покуті до і після обряду хрещення. А на території західної України перед тим, як вирушати до церкви, дитятко клали в хаті на кожух, щоб було здорове і багате. Пеленали, сповивали і перев'язували поясом-«попружкою» як своєрідним оберегом. Перед виходом з хати до церкви клали на поріг ніж із жаринами. Куми переступали через них з немовлям, «щоб було довге життя і щоб нечиста сила не приступила». А відтак, повернувшись від церкви, дитину клали на розстеленого на порозі кожуха, «щоб було багате та щасливе». Заносили до хати, розкладали випечені з тіста калачі з трьома свічками, голубки, пташечки, які згодом роздавали дітям. Це робилося для того, щоб дитина завжди була з хлібом. Якщо це була дівчинка, то обов’язково виплітали вінок із барвінку та трояндочок – символ дівоцтва, щоб дівчинка була красива та здорова: «Щоби мала гарне квітуче життя!» Хрещені батьки дарували дитині подарунки та гроші, викладаючи їх на кожух, де лежала дитина. Нанашки при цьому співали: «Хресний тато, витягай брісташку, а в брісташці гроші, клади Даринці на бовтиці» [5].

Коли дитині виповнювався рік, хрещені батьки здійснювали урочисті пострижини малюка. На Гуцульщині їх називають «підтинанці». В минулому цей обряд був поширений на більшій частині України. Хрещені садили дитину на кожух, що клався хутром догори на столі чи на покуті. Хрещений батько спочатку тричі хрестив малюка і вистригав навхрест на тім’ячку з різних боків голови. Дія супроводжувалася різноманітними побажаннями: «Щоб росло і не боліло»; «Щоб волосся було, як кожух»; «Щоб овечки велися», «Щоб був багатий, як кожух волохатий»; «Щоб брикав». На Гуцульщині волоссячко з голівки хлопчика закопували під грушкою, щоб був кучерявий, а дівоче волосся – під вербою, щоб коси були довгі [5].

          Іноді на кожух кидали гроші або ставили тарілку з обстриженим волоссям і клали гроші в неї. Бажали: «Щоб дитина росла, грошовита була»; «Щоб був господар, всьому світу володар» [4] (Див. фото 1, 2). Якщо це була дівчинка, то під кожух клали прядиво чи гребінь – «щоб пряла і ткала», а якщо хлопчик, то клали ніж або рубанок – «щоб теслею був», «щоб шевцем був» [3, с.81]. Певні предмети розкладали й на поверхні кожуха. Тоді спостерігали, що дитина перше візьме до рук. Якщо нитки – буде шевцем, якщо книжку – буде вченою, якщо люстерко – буде чепуритися і лінуватися в роботі.

У колискових піснях кожух часто уособлює в собі спокій, тепло та затишок для дитини. В одній з них співається:

                                       Пішов коток на торжок,

                                       Купив собі кожушок.

                                       Треба з кота зняти,

                                       Та дитинці дати,

                                       Щоб тепленько спати.

          Але найширше використовувався кожух у весільному обряді українців. Під час сватання, за загальної згоди на одруження, батьки нареченої благословляли молоде подружжя «щастям і здоров’ям, віком довгим і розумом добрим, долею щасливою» [9, с. 172]. Біля печі або на покуті ставили ослін, застелений кожухом, на нього сідали батько і мати з хлібом та сіллю.

Перед вінчанням у церкві вдома молодій розплітали косу, при цьому її садовили на діжу, а пізніше, в 50-60-х роках ХХ ст., – на ослін чи стілець, застелений кожухом (Див. фото 3). Цей кожух приносив боярин від молодого [13, с. 182]. На Гуцульщині та Буковині ще на поч. ХХ ст. «кнєгиню мостили» на ярмо, застелене кожухом вовною вверх [5, с. 12]. У хаті в цей час співали:

                                       «Давай, мати, стільця,

                                       золотого гребінця,

                                       Давай, мати, кожуха,

                                      Щоб сіла молодуха»

Дружки не хочуть, щоб її розплітали, тому відповідають:

                                       «Не дамо ми стільця,

                                       Не дамо гребінця,

                                       Не дамо кожуха –

                                       Не сяде молодуха.

                                       Ви з дому виїжджали,

                                       Чом гребінця не взяли,

                                       Ні стільця, ні кожуха –

                                       Не сяде молодуха».

Світилки співають:

                                      «Ми з дому виїжджали,

                                       Ми гребінця взяли,

                                       Стільця і кожуха,

                                       І сяде молодуха».

До церкви молоді йшли гарно вбрані, взимку обов’язково в кожухах, підперезаних широкими червоними поясами. Молодий у вишитій сорочці, смушевій шапці, чоботях – «це як закон»[14, с. 183].

В 30-х роках ХХ ст. традиції поступово відходили в минуле, але селяни ще дотримувались старих звичаїв. В архівних матеріалах знаходимо відомості про те, що перед від’їздом до церкви мати молодої одягала кожух наверх вовною і свяченою водою із житом тричі кропила воза, на якому сиділи молоді [11, с. 30]. Таким чином вона захищала молоде подружжя від лиха та негараздів.

До вінчання в церкві наречених ще ставили на кожух й благословляли «в путь», що символізувало багатство і добробут майбутньої молодої сім’ї [4, с. 24]. Після вінчання молоді йшли до хати молодого, інколи до молодої. Тут їх зустрічали батьки з іконою, благословляли, заводили до хати і садовили на розісланий кожух на «посаді». В центральних регіонах України під кожух підсипали зерно або клали необмолочений сніп. Упродовж всього весілля наречені сиділи на кожусі, щоб бути здоровими, багатими, сильними, заможними тощо.

          Коли батько і мати молодого виряджали весільний поїзд до молодої, що відбувалося переважно у неділю перед заходом сонця, мати вбиралася в кожуха, вивернутого вовною наверх, та заквітчану шапку, також одягнену навиворіт. Батько, за ним молодий, а потім і мати у дворі тричі обходили діжу з гільцем. Мати весь час обсипала молодого пшеницею, цукерками і грішми [1, с.245].

          Аналогічне використання кожуха бачимо і під час зустрічі молодого в дворі молодої. Теща зустрічала зятя при вході до хати в кожусі вовною нагору, сидячи верхи на вилах, граблях або кочерзі. Вона тримала в руці горщика з водою й вівсом, якого, привітавшись передавала молодому [7, с. 70] (Див. фото 4, 5, 6).

При цьому співали:

                                       «Вийди, вийди, мати, з хати

                                       Свого зятя зустрічати!

                                       Вийди, вийди ти в кожусі

                                       Та в хорошому ж дусі!

                                       Який кожух твій мохнатий,

                                       Такий зять твій багатий –

                                       На худобу, на вівці,

                                       На гроші, на червінці!» [2, с.231]

          Або:                      «Пишна теща, пишна,

                                       Проти зятя не вийшла.

                                       Чи кожух латає,

                                       Чому зятя не вітає?

                                       А коли ми кожуха поправимо

                                       І сорочку полатаємо,

                                       Тоді зятя привітаємо» [2, с. 230].

Якщо після вінчання молоді разом поверталися до молодої, мати нареченої у вивернутому кожусі зустрічала їх хлібом–сіллю на порозі. Тримаючись за материн кожух, молоді заходили до хати:

                                       «Що то вийшло кострубатого?

                                       Що то вийшло волохатого?

                                       Який кожух волохатий,

                                       Такий буде зять багатий» [6, с. 160].

На Поліссі вивернутий кожух, окрім побажання багатства, виступав оберегом:

                                       «Із якої причини

                                       Теща вбралася в овчини?

                                        Хоче зятя злякати,

                                       Щоб дочкі не дати…[13, с. 340].

На Уманщині після покривання молодої, коли збираються везти її до свекрухи, співають:

                                 «Виряжай мене, нене, виряжай,

                                   А що маєш давати, то давай:

                                  Свитки та кожушки,

                                  Та й підемо до свекрушки» [12, с. 10]. 

Це говорить про те, що нареченій, окрім традиційного комплексу вжиткових речей, давали в придане і кожух, якщо була така можливість.

У весільному обряді, пов’язаному з коморою, також використовувався кожух. Його клали в голови, як подушку, вживали як частину постелі для молодих, ним укривалися в першу шлюбну ніч. Ці обряди були відомі ще наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Стосовно похоронної обрядовості, то протягом останніх десятиліть під час наукових відряджень, які проводилися з метою вивчення матеріальної і духовної культури гуцулів, використання кожуха чи овечої шкіри не зафіксовано. Разом з тим, в записах Р.Ф. Кайндля, чернівецького етнографа австрійського походження, є свідчення, що ще наприкінці ХІХ ст. гуцули «у домовині розкидали овечу вовну, щоб небіжчику було тепло» [15, с. 142]. Так, в околицях Косівського району (с. Бабин, с. Соколівкв, с. Яворів та ін.) під час похоронного обряду померлого клали (і до цього часу кладуть) в домовину, застелену «писаним» ліжником. Інколи ліжник стелили на домовину або під неї, а після похоронного ритуалу його віддавали священникові [5, с. 16]. Це фіксує і Р.Ф. Кайндль [15, с. 143]. До сьогодні в цих селах існує промисел виробництва ліжників, їх тчуть з ниток, виготовлених із овечої шерсті. Таким чином, прослідковується аналогія, пов’язана з використанням овечої шерсті у поховальному обряді. Українські етнологи також свідчать про побутування кожуха на території України під час похорон: «Колись небіжчика після обмивання клали на лаву, підстеливши під нього кожух…» [10, с. 282].

Окрім родинних обрядів, кожух використовувався на Різдво, Великдень, Масницю та інші календарні свята. Так, автором цього дослідження під час проведення свята «Масниця» в Музеї народної архітектури та побуту України записано від фольклорного колективу свідчення про використання кожуха в дещо незвичайний спосіб. Проганяючи зиму, господар домівки кілька разів бив по снігу кожухом, примовляючи при цьому:

                               «Ух, ух, очищайся кожух,

                              Об біленький сніжок, для моїх овечок».

                             (Вінницька обл., с. Бохоники)

Молодь, яка зібралася під його хатою, відповідала:

                                «Всіх нас гріє не кожух,

                                А веселий теплий дух»

(Вінницька обл., с. Бохоники)

Українські селяни вірили, що в результаті цього обряду сувора зима, яку символізував кожух, швидше поступиться місцем теплу та весні.

В західних областях України на Великдень кожух стелили на поріг господарю під ноги, коли той повертався із церкви з паскою додому. Аналогічно використовували кожух і на Свят-вечір перед Різдвом. Це робилося для того, щоб у хаті цілий рік було «затишно й багато». У 70-х роках ХХ ст. і до сьогодні ліжники чи покрівці замінюють кожухи.

          На Житомирщині від старих людей записано вислів, що стосується зміни погодних умов у бік похолодання протягом Вербного тижня. Вербний тиждень тут називається «вербіч». Старожили кажуть: «Прийшов вербіч – кожуха тербіч»). Мається на увазі використання кожуха в холодні весняні дні, які обов’язково настають щороку перед Великоднем. Зима ще не хоче відступати і затримує прихід весни [16].

Таким чином, можемо дійти висновку, що сімейні обряди реагують на зміну економічних, політичних, культурних реалій та модних тенденцій в житті українців. Час спливає, змінюється світ, змінюються традиції. Кожух усе менше й менше використовується як у побуті, так і в родинній обрядовості українців. Часто його замінює сучасний одяг (пальто, шуба та ін.), а в обрядах – ліжники, рушники, килими, полотно, подушки, тканина тощо. Все частіше нехтують важливими моментами обрядовості, яка створювалася впродовж віків, обряди трансформуються, а подекуди й нівелюються зовсім. Маємо надію, що з часом відбудеться відродження тих чи інших традиційних ритуалів, пов’язаних із використанням кожуха та аналогічних йому атрибутів. Адже глибокомудрі народні обряди та прекрасні традиції, що створювалися віками, мають жити та живити чисту криницю духовності нашої нації.

 

Л І Т Е Р А Т У Р А

 

1.            Верховинець В.М. Весілля в селі Шпичинці Сквирського повіту Київської губернії 1914 р.// Весілля. Ч. І. – К., 1970.
2.            Весільні пісні. - К., 1988.
3.            Гаврилюк Н. Народження дитини // Українська родина. - К., 2000.
4.            Громова О.П. Звіт про відрядження до Черкаської області. 2002 р.
5.            Громова О.П. Звіт про науково-пошукову експедицію в Косівському районі Івано-Франківської області з 11 липня по 20 липня 2006 р.
6.            De la Flise D.P. Ethnographigue et folklorigue. Les Albums. – Kyiv, 1996.
7.            Калиновський Г. Опис весільних українських простонародних обрядів 1777 р. // Весілля. Ч. І. – К., 1970.
8.            Кожолянко Я. Буковинський традиційний одяг. - Чернівці – Саскатун, 1994.
9.            Пісні, хрестини та весілля. Етнографічні матеріали, зібрані Васильом Кравченком. - Житомир, 1914.
10.          Пономарьов А. Українська етнографія. - К., 1994.
11.          Весілля в селі Чагові Оратівського району Гуманської округи. Записано М. Мельничук від Ярини Заїки (64 р.) 1930 р.// Рукописні наукові фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології                   НАН України ім. М. Рильського – Ф. 1-4. Од. зб. 327.
12.          Записи народної поетичної творчості (анекдоти, казки, опис весілля, весільні пісні, загадки, прислів”я та приказки), проведені в с. Бабанка Уманського р-ну, Черкаської області 1964-1966-1970р.р.                 Записано Кучережко Надією Ананівною. 372 арк. Рукописні наук. фонди Ін-ту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М. Рильського – Ф. 14-3.Од. зб. 515.
13.        Чубинський П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. – Т.4.
14.        Щербань С.О. Весілля у селі Краснопілка на Уманщині // Українська родина. - К., 2000.
15.        Кайндль Р.Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. Альфред Гьольдер Цісарський і королівський придворний та університетський продавець книг І. Ротентурмштрассе, 15. - Відень, 1894.
16.        Записано від Самань Ніни Антонівни, 1928 р. н., Житомирська область, Новоград-Волинський р-н, с. Кам̓янка.


 

Коментарів: 0
Залиште свій коментар