У сучасному світі одночасно з тенденцією використовувати в повсякденному житті предмети масового виробництва, неухильно зростає прагнення оточити себе унікальними речами, створеними за традиціями народного мистецтва. Це й не дивно, адже традиційне ужиткове мистецтво підкорює поєднанням функціональності й естетизму, екологічністю матеріалів виготовлення. Одним із таких видів декоративно-ужиткового мистецтва, що не втрачає популярності й нині, є гончарство.

      Попри наявність спільних рис у кожному окремому регіоні України гончарство має свої особливості. Національний музей народної архітектури та побуту України вже більш ніж пів століття дбайливо зберігає артефакти, які розкривають традиції цього ремесла загалом та їхню регіональну специфіку зокрема, що залежала від якості матеріалів, які використовувалися в роботі, рівня технічного розвитку виробництва, традицій регіону тощо.

      Як відомо, традиція живе, допоки розвивається. Однак сучасним майстрам-гончарям часто бракує знань про традиційні форми, принципи оздоблення, технологію виробництва тощо. У зв’язку з цим набуває актуальності проблема збереження й поширення інформації про специфіку традиції виготовлення кераміки, зокрема полтавської.

     Певні питання розвитку гончарства та кахлярства на Полтавщині висвітлювали у своїх наукових працях такі дослідники, як‑от: Н. Арандаренко, П. Бодянський, А. Гуров, І. Зарецький, Б. Лисін, К. Матейко, В. Самойлович, Н. Сумцов, А. Шафонський. Серед сучасних дослідників цієї галузі – Г. Івашків, Ю. Лащук, А. Колупаєва, О. Пошивайло.

        Мета статті – проаналізувати особливості форм та декорування полтавської кераміки на прикладі музейних експонатів, представлених у садибі із с. Велика Павлівка Зіньківського району Полтавської області, що в експозиції «Полтавщина та Слобожанщина» Національного музею народної архітектури та побуту України, а також – простежити історію становлення канонів та стандартів її виробництва.

      В Україні завжди шанували майстрів-гончарів. Вважалося, що вони знаються з вищими силами і вміють підкорювати стихії. За народними уявленнями, гончарство мало відношення до створення та відтворення всесвіту. Саме тому процес виготовлення глиняних виробів був сповнений ритуалами й символічним змістом [4].

      У самому серці експозиції «Полтавщина та Слобожанщина» знаходиться садиба із с. Велика Павлівка, що репрезентує господарський комплекс селянина‑хлібороба, який займався допоміжним промислом – гончарством. Приміщення садиби перевезені з Полтавської області: хата із с. Велика Павлівка Зіньківського району; винесена на вулицю комора із с. Деревки Котелевського району; горно (гончарна піч), реконструйоване за зразками, що були типовими в с. Опішня Зіньківського району [7].

      Хата гончаря, що датована 1879 р., є типовим зразком селянської житлової споруди Полтавщини ХІХ–ХХ ст. Виявлена та перевезена до музею в 1975 р. Будівля складається з п’яти частин: хата, сіни, хатина, комора, чулан (приміщення для зберігання знарядь праці). У великому хатньому приміщенні жила вся сім’я. Там і готували їсти, і відпочивали. У малій хатині була майстерня, де й знаходився гончарний круг та інші знаряддя ремесла.

      Хата збудована з рублених плах (шматків розколотої навпіл деревини), що обмазані й побілені зовні та всередині; вкрита солом’яними «парками», тобто снопами, зв’язаними попарно. Перед хатою знаходиться ґанок із піддашком на стовпчиках. Вікна мають одностулкові віконниці з різьбленням. Навколо хати влаштована призьба з глини, яка підтримується заставленими за кілки дошками. Призьба підведена червоною глиною. На причілковій стіні на кутах – випуски платв, оздоблені різьбленими елементами у вигляді «коників» – розповсюджений мотив селянського житла на Полтавщині [11].

     Вулична комора, збудована на початку ХХ ст., є типовою господарською будівлею селянської садиби Полтавщини ХІХ–ХХ ст. Власницею будівлі була Свириденко Варвара Олександрівна. Комору будував батько чоловіка господині. Комора призначена для зберігання харчових припасів, зерна, борошна та предметів побуту. У коморі знаходилися також і готові випалені гончарні вироби. Вінці даху виконані з дерева листяних порід і з’єднані між собою в зруб із випуском. Плахи різної кривизни, майстерно підігнані одна до одної, утворюють виразну фактуру й тектоніку стін будівлі. Підвалини та лаги комори встановлені на дубових стоянах. Спереду будівлі влаштоване піддашшя на чотирьох колонках, що спираються на закріплений по підвалинах та лагах брус і підтримують підстріхову платву, у яку конструктивно врубані крокви даху. По кроквах та латах покрівля вкрита солом’яними «парками». Дах – чотирисхилий за формою [1].

      У садибі із с. Велика Павлівка встановлене гончарне горно та піч. Для реконструкції горна в 70-х рр. ХХ ст. в музей було запрошено гончаря, на прізвище Сулим, який виготовив авторську копію зі свого горна, що знаходилося в с. Опішня – відомому гончарному осередку Полтавщини. Після встановлення цього горна в музеї майстер зробив експериментальний випал своїх гончарних виробів, які стали сувенірами під час відкриття першої черги музею в 1976 р. Гончарна піч реконструйована за народним зразком, що був поширений у с. Опішня. Підземна частина печі викладена з вогнетривкої цегли, наземна – із цегли‑сирцю. Топили з «пригребиці» (влазної ями), стіни якої укріплені деревом, а посуд для випалювання закладали в саме горно. Останніми роками працівники реставраційного відділу музею зробили комплексний ремонт [7].

       Основою гончарного горна є «пригребиця», стінки якої закріплені горизонтальними дубовими обаполами по стовпах. На дні «пригребиці» влаштована з вогнетривкої цегли підземна піч, від якої відгалужуються два канали, що підведені під черінь (дно печі) циліндричного мурованого об’єму (власне горна). На дні горна зроблені «колосники» (отвори), через які проникає вогонь і розпалене повітря. У такий спосіб здійснюється випалювання гончарних виробів.

      У майстерні хати із с. Велика Павлівка представлена виставка «Неполив’яні кахлі Полтавщини» з фондової збірки музею. Комплектування колекції кахель Полтавщини було започатковано 1973 р. Фондова збірка, до якої увійшли вироби з багатьох знаних не тільки в Україні, а й в усьому світі осередків гончарства та кахлярства, на сьогодні нараховує 257 одиниць.

      За роки існування Національного музею народної архітектури та побуту України наукові співробітники приділяли велику увагу дослідженням гончарних осередків, здійснивши понад сто експедицій. Територія обстежень та досліджень поширювалася на такі відомі своїми гончарними осередками райони, як‑от: Гадяцький, Зіньківський, Кобеляцький, Миргородський, Ново‑Санжарський, Шищацький. Саме ці райони Полтавщини збагатили загальну колекцію цінним фактичним матеріалом. Збірка неполив’яних кахель Полтавщини, а також експедиційні матеріали дають уявлення про типи й види кахель кінця ХVII–XIX ст., що використовувалися для обличкування печей у цьому районі. В експозиції музею встановлено дві печі, обличковані неполив’яними полтавськими кахлями – у хаті із с. Лелюхівка Ново‑Санжарського району та в хаті із с. Бобрівник Зіньківського району.

      Рельєфні кахлі, що знаходяться у фондовій збірці музею, відзначаються розмаїттям орнаментів, чіткістю зображень, декоративністю та органічним поєднанням форми з призначенням виробу. Велика цінність збірки кахель полягає в тому, що вони зберегли давні форми різьблення по дереву, яке застосовувалось під час безпосереднього виготовлення дерев’яної форми‑матриці для декору кахляної плитки. Майстри, що виготовляли кахлі, мали величезний творчий потенціал, прикрашаючи їх таким вишуканим декором. Аналізуючи орнаментику оздоблення кахлів із цієї колекції, можна сказати, що жодна кахля не повторює попередню в сюжеті декорування; є лише варіації того чи іншого рельєфу, але вони настільки уміло використані, що ці відмінності на перший погляд навіть непомітні. Викладена такими кахлями піч була окрасою оселі та вирізнялася неабияким естетичним смаком майстра, що її створив.

      У майстерні хати із с. Велика Павлівка представлений малий гончарний круг, прикріплений до лави для сидіння. На ньому господар дому виготовляв посуд і складав його просушувати на п’ятра (дерев’яні полиці). Просушені вироби випалювали в гончарній печі. Готовий посуд складали в комірчину, «надвірну» («бокову») комору, а найкращий посуд, насамперед – мальовані миски, ставили в мисник.

    Виробляли різноманітні вироби: глечики, миски, макітри, баньки, тикви та багато іншого посуду, без якого не обходиться домашнє господарство [8]. Здавна гончарі прикрашали свої вироби різноколірною поливою та розмальовували. Якщо горщики «писав» чоловік, то миски «малювала» жінка.

     Представлений в інтер’єрі хати глиняний посуд із с. Опішня відзначається красою кулястих форм й декоративного оздоблення. Це полтавське село недарма вважається столицею гончарства в Україні, адже здавна майстри-умільці прославили цей край. Згідно з археологічними знахідками, виявленими на околицях с. Опішня, територія селища була заселена ще в добу неоліту. Саме тоді керамічний посуд почав набувати широкого використання.

     Розвиток сучасного промислу бере свій початок із кінця ХІХ ст., коли більшість населення с. Опішня займалася виробництвом своєрідних декоративних глеків. Сучасні опішнянські керамічні вироби зберегли багате різноманіття форм, серед яких, поряд із традиційними національними, з’явилася низка нових: вази, декоративні блюда тощо [5].

   Знаменитий опішнянський посуд був тонкостінний. Для нього характерний дво- або триколірний розпис, подібний до рисок, кривульок, крапочок тощо. Село Опішня славилося також глиняною декоративною скульптурою та дитячою іграшкою [3, 30].

      Опішнянські гончарі створюють виріб без попередніх ескізів. Гончарну кераміку виготовляють із місцевого виду глини. Вона має сіруватий колір, а під час випалювання набуває світло‑жовтого відтінку [8].

      Процесу виготовлення керамічних виробів передував процес заготівлі глини, яку копали в місцях її залягання – глинищах. Привезену глину гончарі зсипали зазвичай або у спеціально відгородженому місці на подвір’ї, або в кутку хати й залишали «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами й формували в балабухи, кожен із яких був розрахований на виготовлення окремої посудини [2].

      Кераміка проходить 40-денний цикл виготовлення. За декілька днів після замішування майстер бере розмочений у воді шматок глини, кладе на гончарний круг, розкручує його й починає працювати. Гончарний круг обертається, глина обертається разом із ним, тягнеться до рук, і в цей час майстер творить із неї справжні дива. Скеровуючи рух глини, він перетворює безформну масу на горнятко, миску чи глечик. Деякі дрібні приставні частини, як‑­от: ручки, носики, підставки – відтискуються в гіпсових формах, а вже потім прикріплюються рідкою глиною. Після ліплення глина протягом тижня сохне в природних умовах – без додаткового підігріву й вентиляції. Потім виріб випалюють у печі за температури від 850 до 900 °C, після чого його глазурують або розмальовують, а потім ще раз випалюють за тої самої температури. У технології виготовлення існує невелика розбіжність: частину горщиків можуть розмальовувати до першого випалення. Миски роблять на спеціальних шпиндельних станках. Під час виготовлення свищика важливо, щоб у середині було повітря [12].

      Гончарі первісних часів ліпили свої вироби вручну: вони обліплювали камінь або будь-яку дерев’яну форму невеличкими шматочками глиняної маси, завтовшки з палець, чи обкручували стрічку глини за спіраллю. Виліплена в такий спосіб посудина за формою була конусоподібна, з товстими стінками та гострим дном [6].

      Гончарний круг винайшли в IV ст. до н. е. Спочатку він був ручний і обертався досить повільно, потім вдосконалився – став швидкісним і отримав ножний привід. Свого часу це стало значним переворотом у розвитку всього гончарного ремесла. Кругова техніка точіння дозволила не тільки збільшити випуск глиняної продукції, але й зробити вироби більш досконалими та витонченими. Виготовлена на такому колі посудина була з тонкими легкими стінками, її форми мали гармонійні обриси, можна було наносити орнаментальні смуги, лінії та інші декоративні елементи на поверхню [8].

     Коли в Х ст. утворилася Давньоруська держава, виробництво гончарного посуду потроху розвивалося та збільшувалося. Особливо це стосувалося міст. Вироби почали покривати непрозорою, а пізніше і прозорою поливою. Гончарі Давньої Русі здебільшого виготовляли корчаги, у яких зберігали зерно, або миски, кухлі, горщики, глечики.

     Для XIV ст. було характерне виготовлення зручного дешевого посуду, у якому готували страви. Він оздоблювався лощенням (поліруванням), дерев’яними штампиками – кружальцями, промінчиками, зубчиками, зірочками, ласточками [7].

      Вищого рівня гончарство здобуло в XVII–XVIII ст. У цей час вироби розписували не тільки ангобами, а й емалями – керамічною фарбою, схожою на скло. Це відкрило можливість для використовування різних кольорів, збагатило палітру гончарів. Популярними в ці часи були рослинні орнаменти, зображення фігур, якими прикрашали в основному миски та кахлі.

     Найбільшого поширення гончарство набуло на Полтавщині. Наявність гончарів у містечках Гадяч, Зіньків, Лохвиця та інших було зафіксовано дослідниками ще в І пол. XVII ст., а в 1789 р. тут працювало приблизно двісті гончарів, які виробляли святковий посуд для різних напоїв (баклаги, дзбанки, куманці, барильця) та декоративний фігурний посуд скульптурного характеру: «леви», «баранці», «півні», «коники». Їх прикрашали квітковими орнаментами. Село Глинськ було знамените творчістю родини Сулимів, які зробили провідною технікою фляндрівку, іноді поєднуючи її із квітковими візерунками та мотивами [9].

    Ще в 1894 р. в с. Опішня було відкрито перший на Лівобережній України профільний навчальний заклад – Земську зразкову гончарну майстерню. Полтавець Яків Риженко першим захистив наукову дисертацію з керамології в 1929 р.

     Вироби майстрів‑гончарів із с. Опішня відзначались своєрідністю. Наприклад, один із місцевих майстрів, Федір Червінка, не тільки гравіював на вологій поверхні виробу, але й наліплював на неї рельєфні мотиви орнаментального характеру. Василь Поросний уводив у мереживо орнаменту з рослин різних фантазійних казкових птахів та звірів [10].

     Повоєнні роки зробили гончарство трохи жвавішим. Ужиткового посуду було дуже мало, і це сприяло відновленню керамічного виробництва.

      У 60-х рр. ХХ ст. ще деінде були осередки сірої кераміки, яка була красива завдяки своїй формі, а лискучий нескладний візерунок тільки підкреслював контрастом шляхетність та виразність готового виробу. Серед подібних осередків можна назвати с. Городище (Полтавська область), с. Шатрище (Сумська область) та ін. [4].

    Сучасні майстри наносять на вироби рослинний орнамент, зазвичай великий. Квіти схожі на ті, які характерні для розпису стін в українців. Візерунки зазвичай світло‑жовті, виконані на білому, червоно‑коричневому або зеленому фоні. За даними дослідників, саме Полтавщина понад 100 років була лідером у гончарстві, а також – у вивченні цього ремесла. Вироби місцевих майстрів ще з кінця ХІХ ст. мали успіх у Європі, високо цінувалися серед колекціонерів.

    Треба зазначити, що технологія гончарного виробництва сьогодні мало змінилася: глиняні вироби досі формують на гончарному колі, народні майстри досі віддають перевагу механічному гончарному кругу, який треба крутити ногами. Однак із появою електричної печі для випалу глиняних виробів значно полегшується виготовлення гончарного посуду.

     Представлені на садибі із с. Велика Павлівка неполив’яні кахлі, а також посуд зі знаних гончарних осередків відображають давні традиції гончарства на Полтавщині – традиції ремесла, що стало мистецтвом і нині є культурною візитівкою України у світі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.        Архів НМНАП України. Фонд «Полтавщина-Слобожанщина», № 27. – 1975 р.

2.        Глину ліпили, ще не володіючи вогнем [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://te.20minut.ua/Kult-podii/glinu-lipili-sche-ne-volodiyuchi-vognem-78348.html
(дата звернення: 27.09.2022)

3.        Дубницька О. Шляхами народного мистецтва України // Вікова спадщина українського народу: регіональний аспект. Зб. наук. праць. – Львів: СПОЛОМ, 2018. – 144 с.

4.        Єгорова Т. Гончарне мистецтво в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://yunist.org.ua/news/goncharne-mistetstvo-v-ukraini/ (дата звернення: 27.09.2022)

5.        Ликова О., Пошивайло О. Скарби Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному // Український керамологічний журнал. – 2003.– №2–3.

6.        Метка Л. Гончарство Слобідської України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття. – Полтава: АСМІ, 2011. – 240 с.

7.        Музей народної архітектури та побуту України. Путівник. – К., 2007. – 54 с.

8.        Народне гончарство України: історія та сьогодення, осередки й майстри. Книги 1. Бібліографія українського гончарства: науковий щорічник – Опішне: Українське народознавство, Вип. 1: 1999. – 2000. – 120 с.

9.        Опішнянські гончарні художні вироби [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] – Перехрестя – 13 жовтня 2011 рік.

10.    Пошивайло О. Опішне – гончарська столиця України. – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 60 с.: іл.

11.    Хата із с. Велика Павлівка, Зіньківського району, Полтавської області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pyrohiv.com/exponates/7-sadiba-iz-s-velika-pavlivka/ (дата звернення: 27.09.2022)

12.    Яценко О. Національний архів українського гончарства: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://opishne-museum.gov.ua/departments/arhivepottery (дата звернення: 27.09.2022)