«Краще невелике світло від свічки, аніж весь час бути в темряві», – писав колись один відомий східний філософ. Звичайно, він мав на увазі пізнання й освіту, але як символ вибрав саме свічу, полум’я якої в ті часи були чи не єдиним порятунком від мороку ночі. Від самих початків людство намагалося приборкати темряву. Вогонь не лише був засобом обігріву чи для приготування їжі – він ще подовжував людині день, захищав від раптового нападу хижаків, давав змогу пересуватися вночі.
Люди нинішньої цивілізації вже звикли до її сьогоденних благ. Нам важко відмовитися від електроенергії. Точніше сказати, вона відіграє важливу роль у нашому житті, без неї вже ніяк не обійтися. Через російську агресію Україна постала перед енергетичною кризою, і ми почали згадувати старі засоби освітлення помешкань – ті, якими ще користувалися наші предки. Маємо надію, що це повернення до «традиції» буде тільки тимчасовим і невдовзі всі міста й села перестануть бути темними, на відміну від нашого північного сусіда, морок над землями якого не сходить ніколи.
Ми ж розповімо вам про основні засоби освітлення помешкань, якими користувалися в Україні в минулі часи.

Свічка

     Серед перших відомих експортних товарів із земель сучасної України в історичних джерелах завжди згадуються мед і віск. Мед використовували для виробництва солодощів та алкогольних напоїв, тоді як із воску виробляли свічки. Звідси й зрозуміла поширеність бортного промислу в Україні та цінність продукції бджільництва. Уже в часи Русі борті охоронялися законом і за їх руйнування чи крадіжку продукції бджільництва злочинець ніс серйозне покарання. Водночас згідно із джерелами козацької доби ціна на віск була у 2–3 рази більша за мед. У 1767 році Яків Маркович, представник козацької старшини, продав мед із власних маєтностей за ціною 3 рублі за пуд, а віск – за 9 рублів. Недешево, якщо знати, що наймит за рік заробляв 5–6 рублів, віл коштував 3–4 рублі, а дід Івана Котляревського купив двір у Полтаві за 27,5 рублів. Мати пасіку й воскобійню, а ще краще свічковий завод – це надприбуткова справа в ті часи. Навіть гетьман Розумовський «завів» собі    таке виробництво біля Батурина.
     Віск був не єдиною сировиною для виробництва свічок. Більш поширеними й дешевими були лоєві свічки, які робили з перетопленого жиру. На відміну від воскових, вони мали не дуже приємний запах (звісно, з погляду людини сьогодення). Ці дешевші свічки купувала більшість населення, тоді як воскова свічка була предметом більш елітного споживання. Її могли дозволити собі представники світської та церковної еліти, заможні селяни. На ярмаркаx у Xаркові, Кролевці і Ромнаx у середині XIX ст. за пуд (16 кг) сальниx свічок давали 3 рублі сріблом, тоді як за стільки ж восковиx – 20 рублів. Згодом з’явилися стеарнин і парафін. Свічки стали дешевшими, доступнішими та й без будь-якого запаху. Нинішня магазинна свічка – з парафіну.
     Свічка настільки довго була поширеним і популярним засобом освітлення помешкань, що це знайшло великий відбиток як у віруваннях людей, так і в мистецтві. Без свічки людину не хрестили, на вінчали, не хоронили. Хіба не так і зараз? Завдяки свічці Григорій Сковорода вночі знайшов загубленого листа, завдяки свічці Тарас Шевченко малював відомий автопортрет. Хтось і зараз готує чи читає вдома при світлі свічки, бо нема електрики.



Фото 1. Тарас Шевченко, «Автопортрет зі свічкою». Офорт зроблений з малюнка 1843 року (1860)

     Для утримання свічок та їх переміщення люди вигадали багато пристосувань. Найпоширеніші з них – свічники. Вони були досить різноманітними, найчастіше пристосовані для розміщення однієї або трьох свічок. Здавалось би, такий утилітарний засіб у побуті, але і його люди перетворювали на витвір мистецтва. Свічники були металеві, керамічні чи дерев’яні.


Фото 2. Керамічний свічник в інтер’єрі ґражди із селища Верxовина Верховинського району Івано Франківської області в експозиції «Карпати» НМНАПУ

    Дерев’яні свічники прикрашалися переважно різьбою. Найбільшої майстерності тут досягли майстри-різьбярі карпатського регіону. Свічники їхньої роботи й досі вражають своєю красою та симетрією.


 


  

Фото 3, 4. Дерев’яний різьблений свічник в інтер’єрі ґражди із селища Верxовина, експозиція «Карпати» НМНАПУ

     У документах XVII–XVIII ст. часто в описах майна можна знайти слово «ліхтар». Звичайно, ніяких сучасних ліхтарів тоді ще не було. Так називали пристосування, куди вставлялася свічка. Це було більш безпечно, адже відкритий вогонь – це завжди небезпека пожежі.

Скіпка

     Археологи не знайдуть її під час розкопок, бо вона завжди повністю згорає. Тільки малюнок художника Домініка П’єра де ля Фліза, тільки світлина якогось любителя фотографії чи професійного етнографа фіксує мить, коли горить скіпка. А ще про неї нагадує отвір у старій печі, спеціально зроблений там, щоб господиня поралася при світлі.



Фото 5. Інтер’єр хати, у якій давно не живуть люди. Зліва вгорі на печі видно отвір для скіпки.
Фото Руслана Дубини зроблене у 2008 році під час експедиції в с. Суходіл (урочище Бездежа) Рожнятівського району Івано Франківської області

      Скіпки робили із сухого дерева, розколовши маленькою сокирою поліно на багато маленьких трісочок. Скіпку закріпляли або клали на світочі (світці) чи клали на металеву решітку, над якою був дерев’яний комин. Таким способом ще не так давно освітлювалося наше українське Полісся. Різне дерево горить по-різному: одна скіпка горіла протягом 10-и хвилин, інша – вдвічі більше. Деревини багато, матеріал майже безкоштовний. А воскову свічку – краще вже на службу в церкву.



Фото 6. Замальовка побуту жителів Київського Полісся.
На задньому фоні видно скіпки (тріски), які горять на металевій решітці і освітлюють приміщення.
Художник Домінік П’єр де ля Фліз. Середина ХІХ ст.






Фото 7 і 8. Світоч в інтер’єрі хати із с. Мульчиці Володимирецького району Рівненської області в експозиції «Полісся» НМНАПУ

Олійна лампа

       Це освітлювальне знаряддя відоме на наших теренах ще з часів давньогрецьких колоній у Північному Причорномор’ї. Зайдіть до будь-якого музею, де представлено цей час, і ви побачите маленькі каганці, якими освітлювали помешкання. Каганці знаходять археологи і в пам’ятках середньовічного Києва, каганці були й пізніше. Зрештою, відомий нинішній лайфхак з освітлення – шматок вати в мисці з олією – це ж майже та сама олійна лампа, якою освітлював свою хату київський ремісник у ХІІ ст. Каганці робили з глини чи металу. Зазвичай заливали олію: лляну, конопляну, згодом поширилася рижієва (у XVIII ст. центром виробництва було місто Глинськ на території нинішньої Сумщини).
Каганець – це теж важливий біблійний символ. П’ять дів із притчі Ісуса, які забули взяти олію для каганців, – це образ безтурботних людей, які знають про суд Божий, однак не готуються до нього. Каганець згадує й Василь Симоненко у вірші

«Жорна»:
І сіялось не борошно,
а му́ка…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця

Фото 9. Ліхтар з олійним каганцем. Початок ХХ ст.
Експонується в хаті із с. Сімерки Перечинського району Закарпатської області в експозиції «Карпати» НМНАПУ



Фото 10. Ліхтар із каганцем для олії чи жиру. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.
Експонується в хаті із с. Кадиївці Кам’янець Подільського району Хмельницької області в експозиції «Поділля» НМНАПУ

Гасівниця

     Її можна знайти чи не в кожній старій хаті. Ще багато людей пам’ятає і знає, як нею користуватися. Гасівниця поширилася Європою після винаходу цього пристрою львівськими аптекарями Ігнатієм Лукасевичем та Яном Зехом у 1853 році. Вони удосконалили наявну масляну лампу й почали використовувати там гас – продукт перегонки нафти, яка якраз почала завойовувати світ.
Гасова лампа вже не була саморобним пристроєм. Для неї треба спеціальний резервуар для гасу й міцне скло, що витримує високі температури. У гасівниці вже можна було регулювати полум’я, а отже – і яскравість. Вона швидко завоювала популярність і почесне місце на стіні чи під стелею в хаті. А гас, як і віск колись, став стратегічним товаром, особливо під час економічних криз та суспільних заворушень.
     На початку ХХ ст. гасова лампа вже міцно утверджується й серед літературних героїв. Наприклад, у повісті «Fata morgana» Михайла Коцюбинського селяни при світлі гасівниці обговорюють вимоги до поміщика, а героїня оповідання «Як же так?» Архипа Тесленка, дочка поміщика Таня Сахненко «підкрутила» на столі лампу, щоб полюбуватися собою в дзеркалі.
Навіть із появою електрики гасівниця ще довго побутувала в господарстві. Зараз вона – музейний експонат ще не так давноминулого часу.



Фото 11. Гасова лампа для освітлення світлиці. Перша половина ХХ ст.
Експонується в хаті із с. Кадиївці Кам’янець Подільського району Хмельницької області в експозиції «Поділля» НМНАПУ



Фото 12. Гасова лампа («летюча миша»). Середина ХХ ст.
Використовувалася для догляду за худобою.
Експонується в хаті бухні із с. Шепіт Косівського району Івано Франківської області в експозиції «Карпати» НМНАПУ

     Як бачимо, люди постійно вдосконалювали засоби з освітлення навколишнього простору, пройшовши шлях від звичайного вогнища до виробництва електрики з енергії сонця, вітру, води та внаслідок розщеплення атому. Багато старих пристосувань нині можна побачити тільки за вітринами музеїв. Деякі перестали виконувати освітлювальну функцію, а більше набули ритуального змісту. На жаль, через наших сусідів-варварів нам знову доводиться використовувати вже призабутий досвід минулих поколінь, і свічки купуються не тільки для відвідин церкви.


Текст підготував - Вадим Назаренко, керівник експозиційного відділу «Карпати»
Фотоматеріали надали -  Анатолій Борейко, керівник експозиційного відділу «Полісся» ,
Руслан Дубина, керівник експозиційного відділу «Поділля. Зона вітряків»