"Loading..."

Страсний тиждень

Почався Страсний тиждень. За найважливішою світовою легендою про життя Ісуса Христа, складається драма жертовності людини своїм життям за людство. Цими днями відкривається трагічна аналогія з українською історією сьогодення… Наше прагнення рухатись назустріч світлу, надії, Великому дню – це віра наших предків, яка генетично додає сили, спонукає терпіти й бути впевненим у тому, що час відродження неодмінно настане.

Розглянемо традиції останнього передвеликоднього тижня й зупинимося на значеннях деяких символів, звичаїв та обрядів. 

Великодні традиції формувалися протягом багатьох століть. Вони побутували в символічно-образній системі, що об’єднала елементи язичницьких вірувань і церковних основ християнського періоду. Учені, які міркували над дохристиянськими традиціями, орієнтують нас сприймати великі календарні свята в первинному зв’язку з природою та небесними світилами, а саме Сонцем. Ксенофонт Сосенко в роботі «Праджерело українського релігійного світогляду», виданій у 1923 році, пов’язує походження нашого народу від арійців, звідки й виникає прадавнє поклоніння Сонцю. Найвеличніша подія для наших предків – народження весняного Сонця, що за емоційним та духовним насиченням збігається з ідеєю великого християнського свята – Воскресіння Христового.

З процесом відродження не важко пов’язати яйце, яке вважається символом початку світотворення. За церковною легендою про Воскресіння Христа, яйце в руках Марії Магдалини, подароване римському царю, стало червоного кольору – кольору крові як жертовності в християнстві. Від прабатьків залишилася традиція запалювати вогнища біля церков у Страсну суботу, ніби вказуючи, де відбудеться велична подія Воскресіння Господнього. Можливо, у давні часи ці вогнища символізували надію на силу новонародженого Сонця. 

Викладені вище думки пропонують ще раз згадати та осягнути через образи й традиції звичаєвої культури глибину історичного коріння українського народу.

Тиждень, завершенням якого є Великдень, у народі називали Великим, Білим, Чистим чи Страсним. До середи включно виконувалася вся підготовча робота: жінки прибирали житло, мастили стіни, вимивали лави чи меблі, іноді навіть випалювали вогнем, а також обов’язково мили вікна, щоб після Воскресіння світло Боже осяяло хату. Житло викурювали освяченими минулорічними травами: полином, любистком, девясилом, щоб вигнати хвороби й нечисть. Усе начиння – випарене та вимите, також і випране все – від білизни до ганчірки. 

Від Вербної суботи вмілі люди продовжували розписувати писанки, на яких поряд із новими знаками жили й прадавні: безконечники – символізували вічність, клинці – бажання людини, риби – здоров’я (дохристиянське вірування), а також – Ісуса Христа, коники – тваринний світ, а 40 трикутників у писанці – символ сорока святих та ін. 

Сьогодні писанка починає відходити від обрядово-побутового світу. Наші майстри малюють витвори мистецтва, які стають цінними дарунками й предметами музейних колекцій.

У середу Страсного тижня в церквах випікали артос, або як його ще називали – головний православний хліб, що символізував перемогу над смертю та відкритий шлях до Бога. Цей хліб мали освятити у Великодню ніч, лишити перед відкритими Царськими вратами й через тиждень розділити між прихожанами церкви.

Четвер Страсного тижня ще називали – Чистий. На Волині та в Карпатах ввечері на чистий четвер молоді чоловіки і парубки розпалювали багаття, смолоскипи і обходили село, щоб вигнати з нього нечисть (Камінь-Каширський р-н). Вірили, що вогні проженуть смерть, хвороби-недуги, що вогні очистять землю, – це забезпечить високий урожай та плодючість худоби. Культ предків, що існує серед українців, вимагав умилостивити душі покійних. Страсними вогнями їм освітлювали дорогу та зігрівали, якщо вони блукали по світу. Раніше полум’я для цього добувалося первинним способом. Вогонь вважався небесним гостем, як і добрі душі предків з роду.

Серед гуцулів, наприклад, побутувала традиція «гріти Діда»: палили вогнища, в які кидали зібраний за зиму хмиз, мотлох і сміття. Діти бігали селом і закликали, допоки горіло вогнище: «Грійте діда, дайте хліба. Грів би вас Бог».

На Прикарпатті діти бігали по селі, ніби нагадували жінкам: «Печіть бабки, паски – за три дні Великдень» (3 рази). Цю традицію дотепер називають «Вогники». Під цей звичай господині пекли ритуальні хлібці «кукуци» («кокуци») і роздавали дітям за померлі душі. Кукуци бувають довільної форми: як булочка, подібні до пташки чи маленької пасочки із закрученим хрестиком. Про це можна почути в лекторії «Пам’ять нації» кандидата філологічних наук Олени Чебанюк.

Під вечір уся громада збиралася в церкві «на страсті». Після служби господарі несли додому запалену страсну свічку, щоб не загасла, і над дверима випалювали хрест – робили захист для дому й родини від нечисті й зла. Цю ж свічку брали із собою до церкви на всеношну й обідню на Великдень. Відтоді, у розумінні наших предків, вона мала унікальну оберегову силу протягом тривалого часу. Це був захист від грому й граду, руйнівної зливи влітку та нечистої сили в хаті.

Крім свічки, брали із собою на службу «четвергову сіль»: грудку солі загортали в лляну тканинку, обпалювали в печі, яка майже згасла. На Великдень клумачок із сіллю клали до святкового кошика й освячували в церкві. Відтоді сіль наділялася захисною магічною силою.

Чистий четвер вважався особливим днем. Люди говорили, якщо домовий у цей день з’явиться на очі, можна його пригостити солодким. 

Василь Скуратівський писав: «Після відправи люди, прийшовши додому, роблять вечерю, на зразок Вілії на Багатій куті, де обов’язково повинна бути кутя з медом. Це вечеря з предками. Цей день ще зветься «чистим четвергом», бо до схід Сонця необхідно помитись» (Скуратівський В.Т. Святвечір: У 2-х кн. – К.: Перлина, 1994).

Окремої розповіді заслуговує традиція випікання Великоднього обрядового хліба – паски. Частіше в Україні паски пекли в четвер, але зараз трапляється інформація, що й в суботу вранці. У хаті під образами стояла хлібна діжа, накрита рушникам чи скатертиною, перев’язана червоним паском. Вона завжди була вимита, вичищена, іноді навіть випалена. Діжу тримали на покуті й дуже шанували, бо в ній зачиняли хліб, короваї та Великодні паски. Це особливе начиння навіть проходило «обряд сповіді». Господиня виносила діжу до схід сонця у двір, на красний кут, і чекала освячення першими променями сонця.

У нашій національній культурі хліб був і залишається символом достатку, добробуту, гостинності. Окреме значення набував хліб на Великдень – символізував жертовність Ісуса Христа для очищення людства від гріхів і в ім’я перемоги над смертю.

Для тіста беруть найкраще: свіже молоко, яйця, біле борошно. Етнографи знаходили інформацію про існування традиції випікати білу, жовту й чорну паски (залежно від інгредієнтів). Довго проіснувала традиція прикрашати паски дохристиянськими знаками (спіралями, квітами, безкінечниками). Сьогодні паски прикрашають різнокольоровими цукровими елементами.

Процес випікання Великоднього хліба відрізнявся особливою урочистістю й сакральністю: піч топили зранку, щоб вигрілася, запалювали гілочками свяченої верби з минулого року, дехто лишав для цього вогню по дровині від кожного тижня посту, як знак того, що піст пройшов. Господиня зранку вмивалася, чисто прибиралася, готувала все необхідне начиння, щоб не відволікатися й не вибігати з хати. Існувало багато прикмет і примовок: голосно не говорити, нічим не грюкати, приказувати до смачної та гарної паски, як-от: «Ладься, пасочко, красна, як сонечко; пухка, як пір’ячко; чиста, як зіллячко» (Творун С. О. Українські обрядові хліби: на матеріалах Поділля. – Вінниця: Книга-Вега, 2006).

У великих родинах пекли дванадцять пасок – за кількістю апостолів. А в менших родинах – щоб на свята вистачило. І дотепер існує традиція на сирну бабку до Великодня (Карпати та ін.), святкового баранця (Поділля та ін.), сирну запіканку з родзинками (Одещина) та пиріжки з різною начинкою. 

У четвер (подекуди в суботу) фарбують крашанки: червоні – з цибулиння,  жовто-зелені – з трави кропиви, синювато-фіолетові – з рясту. Колір закріплюють квасцями. Ця традиція існує на всій території Україні, а от розпис писанок у східній, центральній частині майже втрачено, бо вимагав віри, багато часу та терпіння. Радянський період забрав час, віру й традицію в індустріальних районах.

Україна велика, тому й має багаті та різні традиції. Наприклад, ще до середини ХХ ст. на Рівненському Поліссі в четвер ішли на цвинтар провідувати померлих родичів, чиї імена вже забуті – їх ще називали «рахмани». Уважалося, що на Великдень біля церкви, прислухавшись, можна почути їх голоси. За легендами, з Чистого четверга душам дозволено перевідати рідних і відсвяткувати разом Великдень, бо відкриваються Царські врата.

Страсна п’ятниця була днем жалоби: церква нагадувала про страждання й смерть Ісуса Христа. Тож у п’ятницю, як правило, дотримувалися суворого посту – не їли взагалі. Цього дня виносили плащаницю як доказ смерті Христа. 

Після закінчення п’ятничної служби (Південна Чернігівщина) жінки залишалися в церкві, щоб підготувати її до свята Воскресіння Господнього. Прийшов час зняти постові рушники й замінити їх на багаті та святкові. Те ж саме робили й вдома. У інших місцях це відбувається в суботу, ще до служби.

На Покутті в суботу на цвинтарі запалювали лампадки та свічки на могилках. Етнограф Олексій Доля знайшов інформацію, що на Лохвищині, ще до колективізації, на Великдень ставили плошки з запаленим смальцем на стовпах воріт. Нагадаємо і про вогнище біля церкви – це все Великодні вогні.

У суботу після обіду всі рушали на святкову службу, яка відрізнялася особливою таємничістю, урочистістю й величчю. Цієї ночі гріх було спати й не йти до церкви. Над людьми із символічними святковими кошиками й свічками в руках пролунають слова, на які щороку чекає світ: «Христос Воскрес!». У відповідь православне людство відповість: «Воістину Воскрес!», бо вірить у силу добра, правди й Божої любові.

Автор: Інна Кукліна.

Коментарів: 0
Залиште свій коментар